Андрій Кокотюха - Втікач із Бригідок

Так Захар познайомився ближче з підхорунжим Назаруком, [7] Назарук Осип Тадейович (1883–1940) – український громадський діяч, політик, письменник, публіцист. У описаний час – легіонер УСС, літописець, керівник Пресової квартири. чиї публікації були популярними серед легіонерів, й іншими з Пресової квартири. [8] Допоміжна культурна і просвітницька структура, створена 1914 року для популяризації Легіону, а також збору, поширення та збереження інформації про УСС. Згодом газетярі, не лише звідти, почали вчащати до Ладного, а Назарук затявся написати про нього не лише нарис для «Шляхів», [9] Щомісячний журнал, заснований за ініціативою Пресової квартири, публікував нариси, документальні та публіцистичні статті. а й зробити героєм художнього твору. Після похорону доктора Франка стрільця якийсь час не займали. Коли січовиків почали тіснити на Лисоні [10] Запеклі бої на горі Лисоня біля Бережан між російською армією з одного боку та полком українських січових стрільців і австро-угорськими бойовими загонами – з іншого. Відбулись у серпні-вересні 1916 року. У ході битви полк УСС втратив більшість свого складу, проте виконав своє завдання – зупинив наступ російських військ на Бережани, завдавши їм важких втрат. й дістатися на передову стало неможливим, газетярі знову згадали про Захара: тепер вимагалися бадьорі переможні гасла від героя Бережан. Він знову відчув свою потрібність, хоч розумів – тут, далеко від фронту, коли побратими в оточенні, його слова підтримки до них не дійдуть.

Тим не менше, навіть намагався римувати полум’яні рядки, їх погодився публікувати в «Українському слові» [11] Тут: щоденна газета, виходила у Львові в 1915–1918 рр., видання Українського Комітету, редаговане з позицій більшості в Загальній Українській Раді. Пізніше в різний час і дотепер під цією назвою виходили інші газети аналогічного спрямування, декларуючи збереження традицій. тамтешній кореспондент Роман Гірняк. Щоправда, публікація вийшла різкою, бо Ладний у запалі рубонув строфою по австрійській армії, котра кинула січових стрільців на вірну погибель. Поскаржився – на газету наклали штраф, бо діє військова цензура, під час війни взагалі не прийнято лаяти свою владу. На що Захар огризнувся: не моя вона, чим неабияк зацікавив пана Гірняка.

Утім, далі голої цікавості не пішло. Від початку жовтня, коли залишки стрілецького полку вивели на нове місце дислокації, газетярі знову забули про Ладного. Натомість у притулку з’явилися нові мешканці – ті, хто вижив на Лисоні й сприймали поразку як результат неприхованої зради. Слухаючи побратимів, Захар погоджувався й водночас накладав почуте на власні життєві обставини.

Він опинився в притулку для хворих і тих, хто видужує, так само через зраду.

«Тоді вістун Зенек не бачив виходу для себе. Нині я не бачу іншого виходу для себе, окрім як зробити те, що задумав. Це – не сповідь і не визнання провини. Я хочу пояснити тим, хто це читає: був здоровий, при тверезому розумі, і не бажаю Оксані зла. Вона після того не буде зі мною ніколи. Але вона й так не була б зі мною. Зрадниця – не ти, моя кохана Оксано. Мене, нас із тобою, наше майбутнє спочатку зрадив, а потім – розтоптав, знищив підлий Косацький. Я шкодую про той день, коли хотів обдурити тебе й попросив його…»

Рука завмерла.

Ладний дивився на аркуш і не знав, що писати далі. Він узагалі не розумів, для чого взявся за цей лист і кому він буде адресований. Стиснувши дерев’яну ручку з пером у правиці, мов багнет, він знову відступив до вікна. Цього разу не дивився в сутінки, вперся об підвіконня, опустив голову, заплющив очі.

Ні.

Жодних сповідей. Він у такий спосіб намагався не пояснити, а виправдати власний задум.

Чи називається це злочином?

А хто назве злочином його постріл у перекошене болем лице вістуна? Сам він свідомо, відповідаючи за свої дії, уже вбив перед тим дев’ятнадцять людей. Натискав спуск, бо всякий раз хотів влучити, перейнявшись ненавистю до кожної жертви.

– Обставини інакші, скажете ви…

Зрозумів – говорить уголос. Подивився на ручку в кулаку, наче вперше побачив. Стиснув зуби, взяв її двома руками. Ледь напружившись, переламав.

Жбурнув уламки під ліжко.

Взяв недописане послання.

Згорнув аркуш навпіл, потім – учетверо.

Зіжмакав, кинув під стіл.

Одягнув шинель, витягнув револьвер з-під подушки. Не перевіряючи барабан, запхав зброю в кишеню. Мазепинку, [12] «Мазепинка» – головний убір українських військовиків, що належали до сформованих у Галичині Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії. Розроблений 1916 року Левком Лепким і затверджений Одностроєвою комісією Легіону Українських Січових Стрільців (отаман Василь Дідушок) 1916 року. Назва пов’язана із тодішнім терміном «мазепинці», «мазепинство», поширеному у російськомовному вжитку, для означення українців-самостійників. зняту з гвіздка, одягнув уже на ходу.