Юрій Сорока - Куля для вовкулаки

Постріл Олександра Сенявського, як і було домовлено, пролунав першим. І він, поза сумнівом, влучив. Проте тварина й не думала зупинятись. Не зупинилась вона й коли її тулуб здригнувся від куль Міхая і Вітека. Впав, лише коли драгуни, відкинувши непотрібні зараз мушкети, зустріли звіра рогатинами. Упав і, оголосивши тужливим ревінням дубовий гай, багаторічну свою домівку, помер.

О солодка мить перемоги! Уже мисливці готувались до тріумфу, до привітань, які мали оголосити молодому магнату. Уже чиясь рука діставала з клітки поштового голуба. Маленьку кульку білосніжного пір’я, що їй було доручено першій сповістити людей у замку про перемогу Олександра Сенявського. Уже передчували шляхетні мисливці хмільне весілля майбутнього бенкету. Того бенкету, якими завжди славились Сенявські. З безліччю страв, від яких ломились столи, з пінними медами-винами, що їх у діжках викочувала челядь з погребів. З музикою і танцями, з товариством прекрасних панянок, зі спогадами про колишні битви й походи. Тобто з усім, чого прагне душа справжнього лицаря.

Проте щось пішло не так.

Не судилося влаштувати гучний бенкет сивовусому панові старості. Його син ще позирав розширеними від буйної радості очима на впольовану здобич, а може, й на дещо таке, чого не бачив ніхто з його оточення. Але його охоронці уже помітили те, від чого кров застигла у їхніх жилах.

З чагарників вискочив ще один кабан. Великий. Не настільки великий як той, який лежав біля їхніх ніг, але досить великий, щоб одним помахом своєї озброєної іклами голови убити пана Олександра. І цей кабан, на відміну від самиць із поросятами, що рятувались і пробігали повз, вчинив іншим чином.

Він кинувся прямо на Олександра Сенявського.

Тупіт, тонке протяжне виття, удар… Все зайняло не більше секунди. Мить, і кабан зник між дерев, а Олександр упав мов підкошений, підпливаючи кров’ю. Безталанні охоронці кинулись до свого пана, намагаючись допомогти йому. Заглядали в очі й запитували про стан. А він долав страшний біль і щось хотів їм сказати. Проте лише схлипував, утрачаючи сили.

– Мовчіть, ясний пане, мовчіть, – похапцем скидаючи з пораненого одяг, говорив до Олександра Міхай. – Не втрачайте сили, вони вам знадобляться!

Але молодий шляхтич, здається, не чув його слів. Виряченими очима позирав поверх голів свого оточення і тремтячою рукою вказував кудись. Уперто намагався щось вимовити, але натомість лише плямкав губами, як витягнута з води риба. Драгуни старости Адама Сенявського пройшли немало битв, бачили смерть і каліцтва, тож мали уявлення про те, як надати першу допомогу пораненому. Вони промили джерельною водою рану, що її залишили ікла, й заходились перев’язувати білосніжним полотном. Але бачили, розуміли – незважаючи на всі зусилля, вони втрачають свого пана. Блідість його обличчя змінилась, перетворюючись на блідість смертельну, блиск в очах потьмянішав. Рука, якою намагався вказати на щось невидиме для своїх супутників, безсило опустилась, а легені князя працювали все повільніше.

Усе відбувалось на протязі чверті години, по перебігу якої пану Олександру на мить полегшало і він зміг промовити кілька слів:

– Він стоїть отам, за деревом, – прошепотів Сенявський пошерхлими вустами. – Стоїть і посміхається…

– Хто стоїть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки 5 5 Пахолок – дослівно: підліток, хлопчик. У лицарській кавалерії Речі Посполитої боєць, який перебував у почту шляхетного лицаря «військового товариша». , не розуміючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.

Проте його ясновельможність не відповів. Він уже сказав останні у своєму житті слова, і тепер повітря з тихим свистом полишало його легені. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порізаний бік, не звернули уваги. Це була дрібна червона цятка з лівого боку грудей. Зовсім невелика. І з неї витікала тонесенька цівочка крові, яка тепер зупинилась і почала запікатись. Міхай втупився очима в цю рану, після чого повільно поклав тіло свого пана на землю й вивільнив руку, якою досі підтримував його за спину. Рука була залита яскраво-червоною кров’ю. Не вірячи своїм очам, Міхай перевернув Олександра і мало не відсахнувся – доки вони перев’язували його поранений бік, панич стікав кров’ю з рани на спині. До враженого Міхая лише цієї миті дійшов зміст сказаного Олександром перед смертю. Він рвучко підхопився на ноги й поглянув у той бік, куди намагався вказати його пан. Там, у тіні старезних дубів стояла, стискаючи у руках довгу рушницю, щільно закутана в чорний плащ постать.