Юрій Сорока - Куля для вовкулаки

Та була під кронами старезних дубів у гаю ще одна людина. Таємнича і зловісна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодів мисливцями, ця людина зберігала спокій і зосередженість. Таємничого незнайомця не цікавив вепр, що мчав зараз назустріч мисливцям. Його не цікавив навіть той факт, що він знаходиться між здобиччю й готовими до бою стрільцями. Таємнича постать у чорному плащі з відлогою просто стояла й спостерігала за чимось чи кимось, відомим тільки їй одній. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотінням. Темна, як ніч, невагома, як привід. Вона теж чекала на свою здобич.

І її здобиччю не був вепр. Ціллю слугувала людина.

На передовому номері Олександр Сенявський з усмішкою на блідому обличчі поглянув на Міхая Березовського.

– Він буде моїм, чуєш, Міхаю!

Міхай, не менш блідий, аніж його сюзерен, усміхнувся у відповідь.

– Він стане здобиччю кращого з нас, пане мій. А кращим, поза всякими сумнівами, є саме ти!

Олександр вищирився.

– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в її гарячу плоть! Ти бажаєш цього, Міхаю?

– Так! – Очі Міхая звузились, він поклав на землю мушкет і з дурнуватою посмішкою продовжив: – До біса мушкет! Ми уб’ємо його голіруч і вип’ємо його кров!

– Візьми мушкет, Міхаю! – пошепки наказав третій з присутніх на номері мисливців. – Не грай з вогнем!

Сенявський і Міхай перезирнулись.

– Ти боїшся вепра, Вітеку?! – тихцем засміявся Сенявський. – Чорт забирай, мій ротмістр боїться!

– Ні, Олександре!

– Можливо, вважаєш, що він сильніший за мене?

– Ні.

– Як завжди, похмурий Вітек недооцінює наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаєш, хто мій батько?

– Знаю, – похмуро прошепотів Віктор Мацейовський, якого Сенявський по-панібратськи кликав Вітеком.

У напівтемряві гаю йому здалося, що очі, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем і стали схожими на вовчі.

– Хто ж він?

– Твій батько Адам Ієронім Сенявський, Олександре, – зітхнув Мацейовський.

– Ти знову за своє, ротмістре! – загрозливо зашепотів Олександр. – Мій батько князь темряви, і тобі це відомо! Міхай, хто мій батько? – поглянув Сенявський на іншого мисливця.

– Сатана!

– Так, Сатана!!!

Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк і Сенявський. Лише його ніздрі зарухались, немов він намагався вислідити здобич за допомогою нюху. Кілька секунд понюхавши повітря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось і заклекотало гарчання. Той з мисливців, кого називали ротмістром, обережно відступив на крок від свого сюзерена й міцніше стиснув у руках мушкет. Підняв зброю з землі й Міхай Березовський.

Час збігав неспішно. Темна постать у чорному плащі за півтори сотні кроків від притихлих на номерах мисливців немов зрослася з шорстким стовбуром дерева. Чорна відлога приховувала у своєму мороці риси обличчя, а пальці його правої руки перебирали вирізані зі слонової кістки чотки. Неквапно й ритмічно. Ліва рука стискала цівку довгої мисливської рушниці. І ця рушниця, у випадку, коли б хтось міг помітити таємничого незнайомця, притягла б не менше уваги, ніж сама постать у плащі кольору воронового крила. Зброя в руках невідомого відрізнялась від мушкетів, що їх мали при собі мисливці так, як може відрізнятись витвір талановитого ювеліра від дешевого брязкальця, виготовленого на ярмарку для невибагливих сільських красунь. Це був довгий, майже у сажень завдовжки штуцер. Гвинтівка з тих граційних красунь, що вкриті майстерною різьбою, сріблом, а подекуди й чистим камінням. Утім, прикраси зараз неможливо було роздивитись. По всій довжині, за винятком бронзової мушки на кінці, а також цілика і курка в казенній частині, зброя була обмотана брудним ганчір’ям.

Незнайомець заховав чотки в кишеню плаща й прискіпливо оглянув штуцер. Життя одного з мисливців почало відлік останніх своїх хвилин.

Нарешті, здалеку долинув гамір загоничів. Пильно озирнувшись, людина в плащі видобула зі складок одягу порохівницю, і вправна рука всипала у ствол рушниці заряд чорного зернистого пороху. Слідом за ним був укладений крихітний шкіряний клейтух, і за допомогою довгого шомпола й дерев’яного молоточка незнайомець почав поволі забивати у гвинтівку блискучу срібну кулю. Ствол рушниці всередині мав нарізи, тож куля заходила поволі й робота по заряджанню була досить клопіткою.

Саме це мало компенсуватись відстанню й точністю, з якою куля під час пострілу залишить рушницю і полине до цілі.