Володимир Короткевич - Чорний замок Ольшанський

Мар'яна б до нас замість дівчат. Був би повністю холостяцький під'їзд. Але він звідси не поїде, бо тут вистачає місця для його ляльок, хоча квартира й незручна: колишній заміський будинок, до якого зараз підповзає місто. Чотири величезних кімнати із стелею під небо. А за вікнами пустир: дно колишніх величезних, давно спущених ставків і берег з поодинокими купами дерев, за якими видно будинки парникового господарства.

З другого боку до будинку прилягає забуте кладовище. Його браму в стилі пізнього барокко видно, коли підходиш до будинку наполовину вирубаною алеєю височезних лип.

У кімнатах справжній Грюнвальд: літають під стелею ангели, здіймають хрести з лози Яни Кстителі, а Яни Непомуцькі несуть під пахвою власні голови, ніби кавун у трамваї. Юра з вилупленими від жаху очима давить ногою змія, ридають уже триста років Магдалини. Ікони на стінах, ікони, ніби вкриті іржею, по кутках і ікони, розкладені на столах, свіженькі, немов щойно з Іордані, усміхаються людині, яка їх знову створила. Пахне хімією, деревом, пахучою давньою фарбою. Золотяться корінці книжок. Скалять зуби грифони, схожі на сумних курей.

І все це напрочуд хороше! І серед усього цього, створеного сотнями людей, дві собаки й чоловік. Найкращий мій друг.

— Є що-небудь з морозу, іконник?

— Відлига сьогодні, золотарю, — сказав він.

— А з відлиги є? — сказав я.

— З відлиги є сухі теплі батареї… Ось.

— Закони предків забуваєш? — спитав я з погрозою.

— За Жигмонта краще було, — сказав він, несучи на низенький столик почату пляшку віньяку, лимон, чарупинки, тарілку бутербродів, сир і чомусь квашені яблука, — однак і король Мар'ян німців не любив, і ляхів, і всіх інших, а нас, білорусів, жалів і любляче милував.

— Поча-а-та, — сказав я.

— Буде й повна.

— То й ставив би, — сказав я.

— Знаєш, що в наших предків вважалося поганим тоном?

— Ну?

— Блювати на середину стола. Ось що вважалося в наших предків поганим тоном. Старосвітський кодекс пристойності. «А нудити на середину стола — кепсько й погано і негоже є».

— На край, виходить, можна? — спитав я.

— Нічого не сказано. Мабуть, можна. Дозволяється. Що ж тут страшного?

— Неук ти. На свій край дозволяється. На чужий, vis а vis, — ані-ні!

— Смачного вам, — сказав він.

— Сам почав.

Собі він налив на денце.

— Ти не сердься, — ніби виправдуючись, сказав він, і тільки тут я зауважив, що на його нігтях блакитний відтінок. — Трошки — це не шкодить серцю. Навпаки, корисно. Всі лікарі кажуть. Крім того, мені скоро взагалі нічого не буде шкідливе.

— Ну-ну, — сказав я.

— Сама мить, певно, не страшна, — задумливо сказав він. — Чекання — ось що гайно собаче. Собаче передчуття на біду.

Ельма і Едгар уважно дивилися на нього, іноді поглядаючи на мене.

— Як от вони. Уявляєш, сьогодні над ранок вили майже годину. Ніколи в житті такого не чув. І не дворняги ж вони, а собаки цивілізованого століття… Чи пощастить нам з тобою ще порибалити? Поїдемо, коли чиста вода буде?

— Погано.

Все життя катуватиму себе за свій тон під час тієї розмови. Ніби чув, як чоловік внутрішньо зітхає: «О-ох, пожити б», — а сам у цей час відповідав, також внутрішньо: «Не ний, хлопче, все гаразд».

— Показуй книгу, — сказав я.

Ми тримали том на колінах і повільно гортали сторінки. Підбір цих трьох, переплетених в одну, книжок був дивний, але хіба мало дивного робили люди тих часів? їхню логіку важко збагнути нам, Переплів же невідомий чернець в одну в'язницю із шкіри «Казання про Індію багату», «Казання про Максима і Філіпата» і «Слово о полку Ігоревім».

Євангеліє Слуцького. Дуже рідкісна річ, але нічого особливого. Статут 1580 року. Справді, перший друк, наскільки я міг визначити (коли б статут не передруковувався — рік ставили той самий, 1580-й). Але з ініціалами Євангеліє Цяпінського було справді цікаве.

Друк цієї книжки відзначався строгістю. Кожна сторінка жирно, упоперек, перерізана навпіл. На верхній половині сторінки старослов'янський текст, на нижній — старобілоруський. Сухий, строгий шрифт, нічого зайвого. І раптом серед цієї протестантської пустоти я побачив диво: заставки й ініціали, які цвіли маками, сріблом і золотом так, що очам робилося боляче. Квіти, стебла, воїни, коні — все летіло в гострому, химерному, радісному польоті зі сторінки на сторінку.

— Язичнику, — сказав я. — Звідки таке диво?

— Ось напис.

Напис на звороті обкладинки був, видно, з чорнильних горішків і камеді: руде чорнило вицвіло. XVI–XVII століття. Саме переддень шаленого натиску Польщі. Але я не міг відірвати очей од квітучого лугу, і мені не хотілося вдивлятися В плутану руду в'язь.