Володимир Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Я з вами по-білоруськи розмовляю. Жінки.

Нічого собі манера жартувати. А насправді його хобі — книжки й гравюри. Частина зникла тоді, коли господарство вела сестра, але навіть те, що зосталося, дивує. Багатюща книгозбірня: історія права, філософія, біологія особливо. Хребта цього добору я, щиро кажучи, так і не зумів намацати. Потім та бібліотека поповнилася, та ще з'явилися на стінах різні єгипетські, індонезійські, африканські речі.

Про себе говорити він не любить. Тільки одного разу випливло дещо на поверхню. Дивилися ми «Іванове дитинство». Геніальний фільм. Дія, видно по всьому, відбувалася в Білорусії. І хлопчик з Білорусії. Ось там цей хлопчик і запитує щось на зразок: «А що таке Тростянець, ти знаєш?» Тут я й відчув, як його пересмикнуло.

Ну, про нього поки що досить. Почнемо згори. На п'ятому поверсі три майстерні художників. Хто вони вдома — не мені судити, але, на мою думку, у своїх майстернях усі художники — кавалери, за винятком, може, дуже сумлінних та дурнів, що, можливо, одне й те саме. Коли повз мої двері котиться запізнілий вал суперечки або вранці подзенькує скло в чемодані, я знаю, це альфа й омега моїх художників.

На четвертому поверсі живе вдівець Кіневич з підлітком сином, не дуже цікава людина, а навпроти нього, з мамою, Ростик Грибок, віком двадцять один рік. Грибок з одного відомства з приятелем Хилинського полковником карного розшуку Андрієм Арсеновичем Щукою, який часто заходить до Хилинського грати в шахи (тоді той з нас, хто прийшов пізніше, змушений ритися в бібліотеці). А ще вони разом їздять на полювання й риболовлю, і часом до них приєднуюсь і я. Тому що ми в чомусь схожі. І полювання, і риболовля, і потреба вічна, ні сіло ні впало, гострословити. Отож у нас повна довіра, і ми відносно добре знаємо один одного.

Хилинський сам захотів жити саме в цьому будинку, і Грибка (просто любить його) переселив за собою. А може, просто так.

Грибок ніякий не грибок, а здоровенний гриб, хоча й зовсім молодий, свіженький, кремезний. А все-таки грибок. З твердими (так і хочеться мені завжди вщипнути) щоками, з темно-коричневими боровиковими очима, із загальним виглядом чистоти, борової ясності і легкою, за віком, ну… бездумністю, чи що.

Другий поверх. На ньому живе лікар, до якого я, слава богу, ще ніколи не ходив і ходити не хочу, і вам ніколи не раджу, і нехай він взагалі залишиться без роботи і розводить гладіолуси. Бо він психіатр і, здається, працює в будинку божевільних. Коли я зустрічаю його, мені завжди хочеться заспівати московську пісеньку:

Комплекс це якийсь, чи що?

У цього чоловіка у дверях є вічко, яке вставила одна з жінок, які часом приїжджають до нього. Мені весь час здається, що це він побоюється масового візиту своїх пацієнтів додому. Ім'ячко його, до вашого відома, Вітовт Шапо-Калаур-Лигоновський. Коли б мені таке — я одружився б із Жаклін Кеннеді. Ні, не одружився б. Бо з нею, як казав один мій знайомий, вже «одружилися дві оті старі балканські мавпи. А я краще одружуся з… Мерлан Мурло».

Одного разу йшли разом до тролейбуса, і якось розмова перейшла на те, хто звідки, на імена і т. ін.

«Дідько його знає, звідки таке, — сказав він. — Про свого прадіда тільки й знаю, що ім'я. Інтелігентний. Мабуть, з полудрабкової шляхти. Гонор, певно, от і вся музика. Грошей нема, то давай побільше прізвищ».

А ось і він сам. Гарної статури, з вродливим бронзовим обличчям, ніби середньовічний кондотьєр з медалі. Хвиляста грива сріблястого чуба, рот з твердим прикусом, щирі очі дивляться пильно. Рідко мені доводилося бачити вродливіше обличчя. І розумніше теж.

Розмовляє з молодим чоловіком, своїм сусідом. Той в міру пристойний, в міру порядний, в міру миловидний. А взагалі, про нього тільки й можна сказати, що у нього в руці відро для сміття.

— День добрий, сусіде.

— Деньочок справді добрий.

Перший поверх. Ліворуч на площадці квартира, в якій чи кіностудія, чи театральний інститут, чи балетна студія (так і не зрозумів, що, а запитувати незручно) розмістила гуртожиток на чотирьох своїх дівчаток. Там часто пісні, веселощі, гітара. Вечорами вони з якимись хлопцями стоять у під'їзді біля радіаторів, і вранці там багато недокурків. Коли я йду, дівчата простежують за мною очима. Досить часто. І я, з якоюсь жереб'ячою веселістю, дриґаю повз них молодецькими ногами. Виходить, поки що я ще нічого собі. Хо-хо!