Володимир Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Що, бог? — спитав Хилинський.

— Це ви поговоріть з Леонардом Жиховичем, — сказав господар.

— Дівчину якого серед інших видав німцям ваш Висоцький.

— Злигалися, — сказав Ольшанський, — вбивця і нащадок убивці.

— Потуральник убивств, — сказав я.

— Смерті Зої, — швидше стверджувально сказав він.

— Так. Бо хоч вона й сама отруїлася, але зрештою отруїли її ви.

— Чому?

— Не витримала. Сумління зради не витримало. Зрозуміла раптом, що один у неї справді й був і вона віддала його голову ворогам… Знаєте, як це болюче, хоч і коротко.

— Я тоді ще не знав про це.

— «Тоді» — це коли впевнилися, що книги в хаті в Мар'яна нема і спробували зламати мою квартиру. Ось тут вам молодик із сміттям і знадобився. Хтось відчиняє…

— Висоцький.

— А другий на варті стоїть. І, коли я Висоцького сполохав, він устиг під павутиною проповзти, а потім, доки я бігав у двір, вискочити на вулицю. А молодик, «п'яний як чіп», шмигнув до дівчат і прикинувся, немовби сп'яну приперся.

— Що ж, і ним займемося, — сказав Щука.

— Тим більше що, гадаю, поповзуть за ним ще деякі гріхи.

— А що нам лишається, — сказав Щука. — Справою архіву та айнзацштабу з Одельбертом фон Вартенбургом та Францом Керном інші займуться.

— А їхніх попихачів я тоді вперше на подвір'ї замку помітив. Ви думаєте, вони злякалися, що я фотографую зруйнований мур? Чорта лисого! Фото своїх облич вони злякалися. Я це досить скоро зрозумів.

— І мовчав, — сказав Щука.

— Всі мовчали. І ви були не кращі… Але добре, що я там придбав не тільки ворогів, але й друзів.

— А от у мене друзів не було, — сказав Ольшанський. — Поплічники.

— Та й хіба поплічники? Поплічники — це плече до плеча. «Попліч», «поруч». А доля Лопотухи?

— Так, вислизнув він тоді, — сказав Ольшанський. — Везіння надзвичайне. Видно, вдалося на останньому шляху туди шмигнути непомітно в кущі. Варта недолічилася одного.

— Тепер ми вже не довідаємось… — почав було я.

— Чому не довідаємось? — сказав Щука. — Чудово довідаємось. Свідок, який почав приходити до пам'яті. Варто було врятуватися, жити стільки років таким нещасним. І щоб на порозі одужання зустріла смерть. От вам і втеча від дійсності.

— І теж не без вашої вини, — зціпивши зуби, кинув я Ольшанському. — Коли справа зайшла б про вашу шкуру і шкуру обездоленого такими ось, як… Ви обрали б свою шкуру, а не шкуру нещасної людини. Що він перед найвищими міркуваннями? Абстрактний гуманізм… А як щодо конкретного людиноненависництва?

— Не треба занадто злити мене, — сказав Ольшанський.

— А скількох ви з вашою байдужістю смертельно скривдили?

— Не треба його перевиховувати, — сказав Хилинський. — Марна справа.

— Марна, — сказав господар, — я Ольшанський. А ви що думали? Останній. Інших нема. Вивелися. Неперевиховані.

— А жили. На жаль. Не як ті, отруєні війною, що помирали. Убивці й жертви.

— У вбивців, на жаль, була сила й хитрість. Підла. Як той Гончаронок-Бовбель спритно свою «втечу від самого себе» владнав! Втік, посидів у болоті, а іншим роздзвонив, що напередодні розгрому з-під бандитського розстрілу втік. Ще й в героях ходив… А за товкач свій як тримався! За гроші і за життя. Гроші зради, гроші крові — вони для вас закінчилися! Кінець! Тепер справжній кінець.

— Кінець, — сказав Ольшанський. — Тільки в мене не такий, як ви, може, думаєте. Я останній, і я відійду, як сам захочу, і тією стежкою, якою захочу.

— І тільки не зможете зробити так, щоб бути високої думки про свої вчинки, про своє життя. Навпаки, самооцінка в останні хвилини буде найпідліша. Пекло невіруючих. Гірш за якісь там пекельні казани.

— У моїй волі — перервати спогади. Навіть якби ви мене не викрили — я відмовився б від продовження цієї комедії.

— Чому?

— Мені набридло жити. Жити набридло. Серед цієї вакханалії вбивств, через цих бандюг. І Лопотуха. Боялися, що викриє, — геть його. І Зоя, коли зрозуміла, що загинула через неї людина, — не витримала. Одне діло обманювати, і зовсім інше — смерть, в якій ти винен.

— Страх. І мене спробували перестріти з ножами, а коли не вдалося — замурувати в підземеллі. Предок ваш був великий мастак — ну, й ви недалеко від нього пішли. Хоча й чужими руками.

Сиділи мовчки, пригнічені. Не можу поручитися за інших, але я почував себе так. Горіли за вікнами численні міські вогні, різноколірні, від соложаво-оранжевих до мертвотно-зеленавих. Згасали одні, спалахували інші, ніби хтось дуже повільно грав кнопками на пульті невідомої велетенської машини. І тільки сині «денні» вогні вуличних ліхтарів та червоні тривожні вогні телевежі були незмінні. А мені було образливо, як завжди, коли на моєму шляху траплялася людина, яка безповоротно і не так розпорядилася собою.