Володимир Короткевич - Чорний замок Ольшанський

Знову постали перед очима край галявини дрібні, беззвучні хвилі, які зрідка лизали пісок, і знову я зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо окутане імлою. А на дні цього останнього озера мій найулюбленіший (і такого нема й не буде) друг. Убитий не з якихось там міркувань, а просто завдяки дурному збігові обставин, тому що «так сталося». А ці живуть, і нема в їхніх серцях мого тогочасного передчуття якогось великого лиха. Байдуже, я все-таки не повірив у інфаркт, я примусив не повірити й інших.

Серця ось цих також захлинуться в останній тузі, і це один з небагатьох моїх вчинків, за які я попрошу в тебе винагороди, господи.

— Отак-то, — сказав я, — і в хату небіжчика ви кілька разів залізти хотіли. Раз — вахтерка перешкодила. Другий раз — нічого не знайшли і вирішили, як тільки можна пильніше, стежити за мною, щоб я вас привів до мети. Не знали ви тільки про заповіт, який на мене тінь кинув. Погано піали історію з картинами, але під удар антиквара і Гутника не посоромилися поставити. Пішаки! І тут я почав розшифровувати. І перші ж кроки змусили мене подумати: може, тут не просто спекуляція, що є в книзі ініціали Петра Давидовича та Вітовта Федоровича Ольшанських. Отже, це фамільна коштовність, і це означає, що повинен якийсь родич і спадкоємець все-таки лишитися.

— Ну, про секрет шифровки ніхто з нас тоді не знав, хоч я й чув щось від батька (він сам не знав твердо) про якусь паперову стрічку. І що якусь роль відігравав товкач, і чомусь вишневий клей, і ступка. Та що нам було з цього? Невідомо, що з ними робити, і хрін його знає, як з ними поводитися. І тут почалася суперечка. Одні казали, що треба нас і далі тримати в сумніві щодо власного глузду. А я вважав, що це діло з галюцинаціями треба кінчати.

— Вірніше, припинити на час. І ви припинили.

— Зрозуміло. Треба було дати можливість розшифрувати вам, якщо вже у нас свого розуму і знань не вистачало. А тоді скористатися плодами ваших спроб.

— З Мар'яном не припинили, — сердито сказав я.

— Пізно довідався, — сказав він. — Кажу не для виправдання. А коли довідався — було пізно щось зробити. Треба було вже прибрати Пахольчика. Свідка. А потім знову вас полохати. А може, ви, навіть уже натрапивши на слід, злякаєтесь та кинете це заняття.

— А я не злякався. І тому ваші бандюги вирішили мене налякати… аж до смерті.

— Єдине, чого ми недооцінили, — ваша воля. І ще те, що ось відомство пана Щуки зацікавилося цим, хоч що йому було потрібно в документах трьохсотрічної давності?

— Ми й не цікавилися, — буркнув Щука. — Занадто довго, не боюсь сказати, не цікавилися. Тому це й призвело до таких подій.

— А це й не входило в компетенцію ваших. Що, може, їх завдання допомагати історикам і літературознавцям? Допомагати панові К. у пошуках автора білоруської «Енеїди»? Чи пані С. у пошуках старих Ольшан?

— Мовчіть про неї, — сказав я.

— А-а… ну, дай боже. Але допомагати їм усім, чи не дуже жирно буде?

— Даремно не допомагали, — сказав Щука. — Взаємний досвід міг би знадобитися.

Здавалося, перед нами сидів не чоловік, який чекав арешту, і не ті, що притисли його, а просто йшла мила розмова на цікаву для всіх тему.

— До речі, чи не випити нам коньяку? — підвівся Ольшанський.

Ми переглянулися. Це вже було занадто. Але з другого боку…

— Як винагорода за те, що я програв, і, як бачите, мужньо програв. Не манірюся. Балакучий.

Він приніс із серванта непочату пляшку «Дзвіньї».

— А що, — раптом послабив злість я. — Можна. Сподіваюся, що він не тримає в буфеті десять непочатих пляшок з отрутою.

— Можна, — сказав Хилинський.

— Я не отруюю вино.

— А сигарети? — спитав я.

— Згадайте, що я радив вам потроху пити і обов'язково кинути куріння.

— Було, — признався я.

— Я не хотів би отруїти вас і не хочу отруюватися сам. А вам дякую за ваше «можна», Хилинський. — І підняв келих. — Ну, цокатися не будемо, це вже занадто.

Закинув левину сиву голову. Потім сказав:

— Цілком можливо, що це остання пляшка коньяку, яку я почав. Чи, може, як останнє бажання, ще дадуть? Заведено це у вас чи ні?

— Хто вам сказав, що вам доведеться висловлювати останнє бажання? — спитав Щука. — Ви ж про багато що не знали. Звичайно, якщо ви тут казали правду.

— Я казав правду… Але навіть коли б довелося — не висловлював би побажань і не нарікав би… Так, про багато що не знав… Але є на землі інший суд. Непримиренніший. Жорстокіший. І, здається, останній з Ольшанських саме й підлягає цьому суду.