Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Леокадія здригнулася.

Задзвонив телефон.

— Іще раз доброго дня, пане начальнику, — почувся Едвардів голос. — Я дуже перепрошую за мою поведінку, і те, що я дозволив собі кинути трубку.

— ….

— Так, мені відомо, це жахливо, що сталося із цим хлопчиком… Генем Питкою. Так, це жахливо і дуже небезпечно з точки зору політики…

— …

— Так, я знаю… На жаль, я не зміню свого рішення… Ні… Ні не передумаю… Я йду у відставку й на пенсію…

— …

— Я повинен допомогти дочці й зайнятися онуком після того, як тіло її чоловіка, мого зятя, доктора Воронецького-Кулика знайшли в підземному тунелі над Полтвою… Не нагадуйте мені про це. Я знаю, знаю… такий скандал у родині…

— …

— Ні, справді, це рішення остаточне! Завтра принесу письмову заяву про відставку. Прощавайте, пане начальнику. Adieu! — останні слова Попельський проказав майже жартома. Поклав слухавку й повернувся до вітальні. Присунув стільця й сів біля Леокадії. Поклав руку на її худеньке плече.

— От я вже й не поліцейський, моя люба, — поцілував кузину в скроню. — Я став суддею і катом. А не можна бути одночасно суддею, катом і поліцейським.

— То віднині ти будеш усім, крім останнього? — Леокадія глянула на нього зацікавленим поглядом.

— Не зовсім так, — він підвівся й, відчувши новий приплив енергії, почав ходити навколо столу. — Ні, відтепер я виконуватиму іншу роботу. Стану переслідувачем і мисливцем. Така людина зветься приватним детективом. Бо, крім латини, я знаюсь лише на цьому. Хіба ж на старість можна стати вчителем латини?

— А хто буде твоєю першою здобиччю? — Леокадія вдивлялася в кузена з непідробною цікавістю, наче грала з ним у бриджа й очікувала його відповіді на власне запитання щодо козирів.

— А як гадаєш?

— Убивця маленького Геня Питки?

— Це буде моя перша справа. Навіть, якщо ніхто мені за це не заплатить…

— І що ти зробиш з убивцею, коли спіймаєш? Те саме, що й зі своїм зятем?

Доктор Броніслав Воронецький-Кулик начувся чимало фантастичних оповідок про Полтву, невидиму львівську річку, котра, ув’язнена австрійцями в кам’яному руслі, тихо пливла попід містом. Розповідали, що це — таємний світ злочинців, колонія прокажених і повій, притулок убивць і содомітів. Дитиною він уявляв собі, що там над вогняними ріками сидять криваві фурії, а пекельні пси сповнюють підземелля своїм виттям. Дорослим він не раз хотів там побувати й познайомитися із проклятим місцем, котре, якщо вірити міським легендам, заслуговувало на опис Данте.

Коли він, нарешті, опинився там, то розчарувався. Це не був вхід до пекла, а звичайнісінька велика, смердюча клоака, з якої подекуди виринали й відразу втікали якісь нещасники, котрих Воронецький добре бачив у світлі ліхтаря. Йому цікаво було, чи справді тутешні мешканці перебувають, як усі гадали, на останній стадії сифілітичного розпаду. Але перевірити цього не міг. Не мав часу. Люди, котрі його супроводжували, помилково приймали пізнавальний інтерес Воронецького за намагання сповільнити ходу. Він не міг пояснити їм, як його цікавить підземелля. Говорити із кляпом у роті було важко.

Він анітрохи не боявся цих трьох людей, котрі вночі вдерлися до помешкання в кам’яниці Рогатина. Був переконаний, що це жарти одного приятеля, який полюбляв незвичайні дотепи й уже якось, залізши крізь вікно до нього у квартиру й перевбравшись на примару, розбудив його. Тож Воронецький-Кулик ішов спокійно і, незважаючи на кляп у роті й зв’язані руки, не чекав нічого поганого. Сподівався, що десь із мороку от-от вирине його товариш-жартівник. Йому б і на думку не спало, що хтось у цьому місті наважиться підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Крім того, один з викрадачів прихопив із собою його тростину. Той, хто хоче зробити щось лихе, не подбає про такі дрібниці.

Зупинилися. Вони знаходилися за рогом якогось муру. Згасили ліхтарі. Стало зовсім темно. Воронецький-Кулик відчув на обличчі чийсь подих, що відгонив алкоголем і тютюном. Це був четвертий нападник. А тоді долинув запах одеколону. Він упізнав його. Таким одеколоном його товариш не користувався. І тоді він злякався. Ніхто у Львові не наважився б підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Окрім самого Едварда Попельського.

Промінь світла впав на обличчя математика, але не засліпив його. Він добре бачив, як із темряви виринула рука в дорогій рукавичці. Двома пальцями тримала його тростину.