Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Мокк сидів у фотелі й силкувався надягти черевики. Було дуже незручно, заважало черево, котре він напередодні увечері напхав у «Свидницькому льоху» смачними, але, на жаль, важкостравними віденськими шніцелями. Незважаючи на важкість у шлунку, він подякував Марті за добрі наміри, але заявив, що сам вийде на прогулянку зі своїм Арґосом. Важко сопучи, Мокк зашнуровував черевики. Краєм ока бачив, як його німецька вівчарка стоїть біля дверей, тримаючи повідок у зубах.

— Зараз, песику, зараз підемо гуляти, — Мокк усміхнувся, побачивши, що Арґос, почувши слово «гуляти», спинається на задні лапи й махає хвостом.

Він уже майже зашнурував черевика, аж тут задзеленчав телефон. Проклинаючи всі нагальні справи, котрі не можуть почекати принаймні до дев’ятої, покинув шнурівки й підніс слухавку.

— Міжнародна розмова, — повідомив приємний жіночий голос. — З’єдную!

— Дякую, — пробурмотів Мокк, притискаючи слухавку до вуха.

Кілька секунд у трубці шипіло й потріскувало, а тоді почувся голос. Чоловічий і не надто приємний.

— Усе ще можу покластися на тебе, Ебергарде?

— Звичайно, — зраділо відповів той, але відразу споважнів. Голос Попельського не віщував нічого доброго. — Що трапилося?

— Я мушу розповісти тобі всю правду, — помовчавши, сказав Попельський. — Але не по телефону… Якомога швидше! Де зустрінемося? І коли?

— Коли? Та хоч і завтра! — відказав Мокк.

— Де?

— Із цим уже гірше, — замислився Мокк і погладив Арґоса по голові. — Ага, вже знаю! Знаю! Є одне місце, де друзі зустрічаються за пляшкою охолодженої горілки й голяшкою. Пригадуєш ресторан «Ельдорадо» в Катовицях?

— Приїдь до Львова. Прошу тебе.

Третій перон Головного вокзалу був порожнім. Окрім сонного залізничника й продавця газет, котрий розкладав свій товар на ятці, тут стояв лише один чоловік: у чорному одязі, котелку на голові й білому шарфі на шиї. Іще одним світлим елементом одягу були замшеві рукавички. Він задумливо дивився на імлу, що клубочилася над рейками та під скляним дахом вокзалу. Півгодини тому, їдучи сюди, він проминув костел св. Ельжбети, що височів у темряві. Ця велична будівля, яка повторювала віденський кафедральний собор св. Стефана, на мить пробудила в ньому спогади про щасливі дні молодості, котрі він провів у метрополії на Дунаї. Зараз він був у місті, яке розташувалося над підземною річкою, а його останні спомини були мертвими й нереальними, як цей львівський Стікс. Попельський знову глянув на табло, де з’явилася інформація про те, що за п’ять хвилин на перон прибуде потяг з Берліна, через Бреслау, Оппельн, Катовиці, Жешув і Перемишль.

Потяг виринув з імли, оповитий парою, наче якась примара. Попельський аж здригнувся, коли паротяг свиснув і зупинився за два метри від нього. Стояв і чекав. За хвилину почали відчинятися двері вагонів. Люди виходили, тягнучи валізки й скрині. Якась пані шукала поглядом носія, нарікаючи на його відсутність. Не пероні височіла гора пакунків. Лише кремезний чоловік середнього зросту був без жодного багажу, окрім маленького саквояжа, що нагадував лікарський. Підійшов до Попельського, і вони сердечно привіталися. Узагалі-то вони бачилися тиждень тому в Катовицях, але зустрічі зраділи невимовно.

Попельський ще не встиг як слід привітати Мокка, коли вгледів за його спиною могутню постать. Відсторонив німецького колегу й придивився до ще одного чоловіка, невисокого, з вузьким лисячим обличчям.

— Дозвольте вас відрекомендувати, — Мокк звернувся до обох чоловіків. — Едуарде, це панове Корнеліус Вірт і Гайнріх Цупіца, мої люди для спеціальних доручень.

Попельський закінчив розповідати, засопів і підвівся з фотеля. Леокадія сиділа заціпеніла й боялася глянути на кузена. Іще ніколи він не викликав у неї такого страху. Не могла повірити, що, крім добре знайомого їй світу, бриджевих четвергів у подружжя Станьчаків, уранішнього читання, звичних домашніх ритуалів, побожних пісень, що їх співала Ганна, пряничків, які пекли на день Св. Юрія, і кондитерської Залевського, існує ще й інший: похмурі райони, де мешкають садисти, божевільні, моральні покручі й шаленці, котрі віддаються брудній хіті, потвор, що гризуть дівочі обличчя або онанізують над колискою власної дитини. Її кузен знав цей світ мінотаврів, трансвеститів і содомітів, ба, навіть намагався його виправити. Наче Тезей, заходив у лабіринт, але, на відміну від міфічного героя, не повертався зі славою на вітчизну, здобувши Аріадну. Він повертався до своєї холодної самоти, котру ділив зі старою панною-дивачкою.