Роберт Харріс - Мюнхен

Чемберлен знайшов, що шукав.

– За оцінкою Об’єднаного розвідувального комітету, до кінця першого тижня бомбардувань втрати в Лондоні складуть сто п’ятдесят тисяч душ. За два місяці – шістсот тисяч.

– Навряд чи це станеться негайно. Ми припускаємо, що спочатку метою основних бомбових ударів німців будуть чехи.

– А що станеться, коли розіб’ють чехів?

– Цього ми не знаємо. Нам, безперечно, слід використати цей час на приготування й завтра ж розпочати евакуацію Лондона.

– А яка готовність ВМФ?

У Першого морського лорда була імпозантна зовнішність: він був на голову вищий за решту присутніх. На сивій голові утворилася лисина, обличчя порили глибокі зморшки, ніби від тривалої дії стихій.

– Трохи не вистачає кораблів супроводу й мінних тральщиків. Великі бойові кораблі потребують заправки паливом і бойового спорядження; частина екіпажів – у звільненнях. Нам слід якнайшвидше оголосити мобілізацію.

– Коли це треба зробити, щоб ви були готові на перше жовтня?

– Сьогодні.

Чемберлен відкинувся в кріслі. Його вказівні пальці барабанили по столу.

– А це означає, що ми оголосимо мобілізацію раніше за німців.

– Часткову мобілізацію, прем’єр-міністре. І ось ще що: цей крок дасть Гітлеру зрозуміти, що ми не блефуємо і, якщо справа дійде до конфлікту, то готові до бою. Можливо, це змусить його подумати двічі.

– Можливо. А можливо, підштовхне до війни. Не забувайте: мені двічі доводилося дивитися йому в очі, і я вважаю, що для нього єдина річ нестерпна: завдати собі ганьби.

– Але якщо ми готові битися, хіба не важливо не залишити у нього сумнівів щодо нас? Буде жахливо, якщо Гітлер трактуватиме ваші відважні візити й ваші щирі зусилля зберегти мир як ознаку слабкості. Чи не цю помилку зробили німці в 1914-му? Вони гадали, що ми не налаштовані серйозно.

Чемберлен схрестив руки і втупився в стіл. Леґат не розумів, чи означає цей жест відмову від пропозиції, чи прем’єр обмірковує її. «Бекгавз спритно полестив йому», – подумав Г’ю. У ПМ мало було помітних слабкостей, але, як не дивно, головним гріхом скромника було марнославство. Годинник відраховував секунди. Нарешті Чемберлен підвів очі на Бекгавза й кивнув:

– Гаразд. Мобілізація.

Перший морський лорд загасив недопалок і поклав папери до теки.

– Мені краще повернутися до адміралтейства.

Інші теж підвелися, користуючись нагодою втекти.

Чемберлен озвався до них:

– Підготуйтеся до інформування основних міністрів сьогодні ввечері. Тим часом нам слід утримуватися від дій або заяв, здатних викликати в суспільстві паніку або змусити Гітлера зайняти позицію, з якої відступу в нього не буде, навіть в останню годину.

Після того, як начальники штабів вийшли, Чемберлен важко зітхнув й опустив голову на руку. Бічним зором він ніби вперше помітив Леґата.

– Ви все занотували?

– Так, прем’єр-міністре.

– Знищіть записи.

На Вільгельмштрассе, у серці урядового сектора Берліна, у розлогій триповерховій будівлі дев’ятнадцятого сторіччя, де розташувалося Міністерство закордонних справ Німеччини, Пауль фон Хартманн вивчав телеграму, доправлену вночі з Лондона.

Конфіденційно

Лондон 26 вересня 1938 року

В ІМ’Я НАШОЇ ДАВНЬОЇ ДРУЖБИ Й НАШОГО СПІЛЬНОГО ПРАГНЕННЯ МИРУ МІЖ НАШИМИ НАРОДАМИ ДУЖЕ ПРОШУ ВАШУ ВЕЛЬМОЖНІСТЬ ВИКОРИСТАТИ ВАШ ВПЛИВ І ВІДКЛАСТИ УХВАЛЕННЯ ОСТАТОЧНОГО РІШЕННЯ З ПЕРШОГО ЖОВТНЯ НА ПІЗНІШУ ДАТУ АБИ ДАТИ ПРИСТРАСТЯМ УГАМУВАТИСЯ І ЗНАЙТИ МОЖЛИВОСТІ ЗАЛАГОДИТИ ДЕТАЛІ

Хартманн запалив сигарету й почав міркувати над відповіддю. Протягом сімох місяців, відколи Ріббентропа призначено міністром закордонних справ, його багато разів викликали для перекладу вхідних послань з англійської на німецьку й подальшого написання чернетки відповіді від імені міністра. Спочатку Пауль засвоїв традиційний формальний і нейтральний тон професійного дипломата. Проте більшість із цих ранніх спроб були забраковані як недостатньо націонал-соціалістичні; деякі відповіді, перекреслені жирною чорною лінією, йому навіть повертав штурмбаннфюрер СС Зауер зі штату Ріббентропа. Паулю довелося визнати, що, якщо він має намір будувати успішну кар’єру, треба міняти стиль. Тому він поступово навчився імітувати помпезні манери й радикальні погляди на життя міністра й саме в цьому дусі вигадував тепер відповідь власникові «Дейлі мейл». Його перо дряпало й штрикало папір у міру того, як він вганяв себе в удаване збудження. Завершальний абзац видався йому особливо вдалим: