Роберт Харріс - Мюнхен

– Це все?

– Наразі все.

Клеверлі начепив окуляри й почав вивчати якийсь документ.

Леґат повернувся до свого кабінету й важко сів за стіл. Висунув шухляду, дістав каламар й опустив у нього перо. Він не звик до нотацій. «Бісів Клеверлі!» – думав він. Рука злегка тремтіла, і перо черкнуло об скляний край каламаря. Міс Вотсон зітхнула, але голови не підвела. Г’ю потягнувся до дротяного лотка на столі ліворуч і взяв теку з телеграмами, які нещодавно надійшли з Форин-офісу. Але не встиг він розв’язати рожеву тасьму, як на порозі з’явився сержант Рен, що служив на Даунінґ-стріт посильним. Як завжди, Рен захекався; на війні він втратив ногу.

– Сер, прибув начальник імперського генерального штабу.

Леґат пішов коридором за кульгавим сержантом до приймальні. Віддалік під бронзовим світильником стояв віконт Ґорт і читав телеграму, широко розставивши ноги в начищених до блиску коричневих чоботях. Важлива особа – аристократ, герой війни, кавалер Хреста Вікторії, він, здавалося, не помічав клерків, секретарів і друкарок, яким раптом вкрай знадобилося зайти до приймальні, аби подивитися на генерала. Головні двері відчинилися в каскаді спалахів фотокамер, і увійшов маршал авіації Ньюолл, а ще через секунду з’явилася огрядна фігура першого морського лорда адмірала Бекгавза. Леґат сказав:

– Прошу йти за мною, джентльмени.

Дорогою до нього донеслася репліка Ґорта:

– Дафф буде?

– Ні, – відповів Бекгавз. – ПМ думає, що він передає інформацію Вінстонові.

– Ласкаво прошу почекати тут.

Завдяки подвійним дверям, зала засідань була звуконепроникна. Леґат відчинив зовнішні двері та обережно постукав у внутрішні.

Прем’єр-міністр сидів спиною до входу. Лицем до нього, на іншому кінці довгого столу, розташовувалися міністр закордонних справ Галіфакс, канцлер скарбниці Саймон і міністр внутрішніх справ Гор. Усі троє підвели очі на того, хто зайшов. У кімнаті панувала цілковита тиша, лише годинник цокав.

– Перепрошую, прем’єр-міністре. Прийшли начальники штабів, – доповів Леґат.

Чемберлен не обернувся. Він широко розклав руки на столі, неначе збирався відсунути крісло, щоб встати. Вказівні пальці повільно стукали по полірованій поверхні. Врешті-решт він чітким голосом, наче у старої діви, сказав:

– Гаразд. Зустрінемося знову після повернення Гореса. Послухаємо, що він нам скаже.

Міністри зібрали папери. Галіфакс робив це незграбно через суху ліву руку, яка недолуго звисала. Присутні мовчки підвелися. Їм було по п’ятдесят – шістдесят років: Велика трійця в апогеї своєї влади впливала радше своєю сановитістю, ніж фізичними параметрами. Леґат відступив, пропускаючи їх. Згодом Саєрсу він описав їх так: «Вони йшли, як три гробарі, що йдуть забирати труну». Він чув, як вони тихо й похмуро вітали військових високопосадовців за дверима.

– Накажете запросити начальників штабів зараз, прем’єр-міністре? – тихо спитав Леґат.

Не обертаючись, Чемберлен дивився на протилежну стіну. Його пташиний профіль мав жорсткий, упертий, навіть войовничий вигляд.

– Так, звичайно, – неуважно сказав прем’єр. – Нехай заходять.

Леґат розташувався біля кінця столу в залі засідань, ближче до доричних колон, що тримали стелю. Книжкові шафи показували корінці статутів у шкіряній оправі та сріблясто-сині видання «Хансарда». Начальники штабів залишили головні убори на столику біля дверей і зайняли звільнені міністрами місця. Ґорт, як старший за посадою, сів у центрі. Усі повідкривали теки й розклали папери. Усі троє запалили сигарети.

Леґат поглянув на годинник на камінній полиці за головою прем’єра, умочив перо в каламар. На аркуші писального паперу він вивів: «ПМ і ГШ. 14:05».

Чемберлен прокашлявся.

– Ну, джентльмени, боюся, ситуація погіршилася. Ми сподівалися – і чеський уряд погодився на це, – що Судетський регіон буде передано Німеччині планомірно на підставі плебісциту. На жаль, напередодні ввечері гер Гітлер оголосив, що не готовий чекати хоча б тиждень і в суботу починає вторгнення. Сер Горес Вілсон зустрічався з ним сьогодні вранці без свідків і твердо попередив, що, якщо Франція виконає свої договірні зобов’язання перед Чехословаччиною, – а в нас є усі підстави вірити в це, – то нам доведеться підтримати Францію. – Прем’єр-міністр надів окуляри і взяв телеграму.

– Після звичного бурхливого просторікування і шалу гер Гітлер, згідно з повідомленням нашого посла в Берліні, відповів дослівно таке: «Якщо Франція та Англія завдадуть удару, то нехай. Мені це цілком байдуже. Я готовий до будь-якого розвитку подій. Можу лишень узяти до уваги таку позицію. Сьогодні вівторок, а до наступного понеділка ми всі будемо у стані війни».