Роберт Харріс - Мюнхен

Улесливий Вілсон привітав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаласті напередодні ввечері (ніби могло статися інакше), подякував за добрі згадки прем’єр-міністра Чемберлена і якоїсь миті попросив інших присутніх – Ріббентропа, посла Гендерсона і першого секретаря британського посольства Киркпатріка – ненадовго вийти з кімнати, щоб мати можливість віч-на-віч запевнити Гітлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехів. (Шмідт навіть записав цю репліку так, як вона прозвучала англійською: я намагатимусь привести тих чехів до тями .) Але ніщо не могло завуалювати головну тему зустрічі: Вілсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разі початку військових дій англійці підтримають французів, та попросив фюрера повторити почуті слова, щоб виключити можливе нерозуміння! Не дивно, що Гітлерові урвався терпець, і він сказав Вілсону, що йому байдуже, як діятимуть французи чи англійці, бо витрачено мільярди на підготовку до війни, і, якщо союзники хочуть війни, вони її отримають.

Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевільного віддати свою зброю.

– Тож війна усе-таки буде.

Він повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.

– Схоже на те. Через пів години після завершення зустрічі фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бік колони бронемашин. – Не випадково військо суне повз британське посольство.

Рев двигунів роздирав тепле повітря. Хартманн відчував на язиці куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:

– Хто це такі? Звідки вони?

– Вояки Віцлебена з берлінського гарнізону прямують до чеського кордону.

Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарешті! Його затопило передчуття.

– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немає? Нам час діяти?

Кордт поволі кивнув:

– Таке відчуття, ніби мене зараз знудить.

Раптом він застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався поліцейський з дубинкою у руці.

– Панове! День добрий! Фюрер на балконі!

Він показав палицею далі по вулиці. Поліцейський поводився шанобливо, підбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав їхню увагу на історичну подію.

Кордт подякував:

– Спасибі, офіцере.

Обидва дипломати повернулися на вулицю.

Рейхсканцелярія розташовувалася поруч з Міністерством закордонних справ. Через дорогу, на площі Вільгельмплац, зібрався невеликий натовп. То, безперечно, була партійна клака: у декого навіть були пов’язки зі свастикою на рукавах. Час від часу лунав незграбний крик «Хайль!» і підносилися руки у вітанні. Солдати армійської колони виконували команду «Праворуч глянь!» і салютували. Здебільшого молодь… набагато молодша за Хартманна. Пауль стояв досить близько, щоб бачити вираз їхніх облич: подив, захват, гордість. За високою кутою загорожею рейхсканцелярії був двір; над головним входом до будівлі – балкон; на балконі виднілася безпомилково упізнавана фігура: коричневий френч, коричневий кашкет, ліва рука стискає пряжку чорного ременя, права змахує час від часу, автоматично, як у робота: долоня розтиснута, пальці випростані. Пауль стояв метрів за п’ятдесят від нього.

– Хайль Гітлер! – відсалютував і пробурмотів Кордт.

Хартманн зробив те саме. Пройшовши повз Канцелярію, колона додала ходи й рушила до Блюхерплацу. Хартманн запитав:

– Скільки, на ваш погляд, людей зібралося подивитися?

Кордт перебіг поглядом по кількох купках глядачів.

– Гадаю, не більше двох сотень.

– Йому це не сподобається.

– Атож. Вважаю, у цьому випадку режим припустився помилки. Фюрерові так лестили візити Чемберлена, що він звелів Ґеббельсу організувати відповідне висвітлення в пресі. Німецький народ повірив, що тепер настане мир. А наразі йому кажуть, що йдеться до війни, і людям це не подобається.

– Так коли ж ми почнемо діяти? Хіба зараз не найслушніший час?

– Остер хоче, щоб ми зустрілися сьогодні. Нове місце: Ґетештрассе, номер дев’ять, в Ліхтерфельде.

– Ліхтерфельде? Нащо йому збирати нас усіх так далеко звідси?

– Хтозна. Приїжджайте ближче до десятої. Буде цікаво.

Кордт швидко стиснув Хартманну плече й пішов.

Пауль постояв ще трохи, спостерігаючи за постаттю на балконі. Заходи безпеки були напрочуд символічними: двоє поліцейських біля входу у двір, два есесівці на дверях. Усередині, певно, більше, але однаково… Зрозуміло, щойно оголосять війну, все зміниться. І тоді до нього буде не дістатися.