Юрій Даценко - Книга в камені

– Оце так попутник! – захоплено сплеснув руками бородань і звернувся до Якова та до пані: – Друзі, нам пощастило їхати в одному екіпажі з такою людиною.

– Облиште, – знітився Сіцінський, і з виразу його обличчя стало зрозуміло, що він не з тих, хто на публіку вдає скромного, а потай тішиться увазі. – Я цілком звичайна людина. Роблю те, що мені до вподоби та вдається робити добре.

– Золоті слова, – погодилася пані й несподівано перехопила ініціативу, ніби хотіла чимшвидше спекатися обов’язку. – Я не можу похизуватися таким відомим іменем. Звати мене Акуліною Дмитрівною Головатою, я звичайна проскурівська міщанка, вдова, власниця магазинчика галантереї. Оце вирушила до дочки в Кам’янець. Побавлю онуків та й подамся назад до Проскурова – зимувати.

– Магазинчик на розі Соборної та… – пустив очі під лоба бородань, – Ремісничої?

– Іменно, – хитнула головою пані. В її голосі вчувалося здивування. – А є щось вам невідоме?

– Гм, – бородань щиро гмикнув і підбив пальцем вуса, – певно, що є. Але не у Проскурові.

– Мені вже страшно їхати з вами одним екіпажем. – Пані напівжартома, напівсерйозно втиснулася у свій куток.

– Пусте. Дозвольте відрекомендуватися – Онуфрій Троєгубов. – Бородань хвильку пожував губами, ніби вирішував, що ж казати далі, а тоді розвів руками: – Пані Головата правильно зауважила, що я багатенько знаю. Що ж, вона має рацію, але знання мої суто практичного характеру та здебільшого стосуються Проскурова. Таке в мене дивне захоплення – я вивчаю наше місто, знаю його, здається, до найостаннішого камінчика.

– То ви книжки можете писати, – усміхнувся Сіцінський.

– Уявіть собі – пишу, – Троєгубов енергійно закивав. – Щоправда, поки вся моя праця йде до шухляди в столі.

– Чого ж так? – поцікавився Яків.

– А тому, що щоразу, коли я вже ладен поставити останню крапку, знаходжу щось цікавеньке, яке неодмінно мушу дописати.

– Справжній літопис виходить.

– Якось так, – визнав Троєгубов. – Але, юначе, наразі – годі про мене.

Яків прокашлявся.

– Звати мене Яковом Ровнєром, служу я…

Не встиг Яків промовити наступне слово, як у Троєгубова округлилися очі, він вражено крекнув і швидко замахав руками, ніби не знаходячи потрібних слів.

– Ровнєр?! – нарешті вигукнув він. – Той самий Ровнєр?!

– Ровнєр, – обережно підтвердив Яків. – Щоправда, хтозна, чи «той самий». Зважаючи, що накоїв «той самий», я можу ним бути, а можу й ні.

– Ну, як же, – Троєгубов усе ще не міг заспокоїтися, торохтів і ковтав слова, – ну, як же? Ну, все ж місто гуло, наче вулик.

– Так-так, – і собі встряла в розмову пані Головата, вочевидь, утямивши, про що йдеться. – Це ж тоді, коли в місті дівчаток випатраних знаходили…

– Стривайте, – безцеремонно перервав її Троєгубов. – Це ж ви той самий Ровнєр, що фактично розкрив справу, тоді як поліцмейстер Мерлінський шмарклі жував?

– Ну, – Якову була приємна раптова увага, але пам’ять так послужливо піднесла страшні спогади, що він мимоволі здригнувся, – не приписуйте мені надто багато. Зрештою, справу можна було б вважати розкритою, якби вбивцю схопили, а так, я ж навіть не з’ясував, хто він насправді…

– Але ж убивств більше не було! – не вгавав Троєгубов.

– Це правда.

– І завдяки вашим зусиллям, але аж ніяк не поліції!

– Певно, і тут ви маєте рацію.

– Ну, ось! – бородань вказав на Якова, неначе щойно довів складну теорему. – І після всього ви віднікуєтеся!

– І справді, пане Ровнєр, – пані Головата споважніла так, що голос її став тихим і виразним, – ви зробили велику справу. Хтозна, чи не було би жертв набагато більше… А так…

– Ну, нехай ваша правда, – Яків махнув рукою на знак згоди.

Насправді він і не думав заперечувати власних заслуг, одначе кожен спогад про не такі далекі в часі події немов обпікав його. Хотілося чимшвидше все забути, жити без нічних жахіть, не підскакувати на ліжку, обливаючись холодним потом від відчуття, що тебе щойно дзизнув по горлянці чимось неймовірно гострим маніяк. Але, позаяк до повного забуття було ще дуже довго, доводилося терпіти й миритися з іноді досить нав’язливою увагою до власної персони та подій, що трапилися в місті минулої весни.

– Вочевидь, тільки мені геть невідомо, про що зараз ідеться, – обережно подав голос Сіцінський, який увесь час уважно спостерігав за співрозмовниками.

– Ох, пане Сіцінський, ви не чули про ті вбивства? – здивування Троєгубова було таким щирим, ніби Сіцінський щойно повідомив йому, наче ніц не знає про те, звідки беруться діти.