Юрій Даценко - Книга в камені

Яків провів рукою по обличчі, наче збираючи невидиму павутину неприємних міркувань, знову призвичаївся до непевного світла та спробував поринути в роман. Але дурнуваті помисли не давали спокою, і Ровнєр упіймав себе на тому, що кілька хвилин читає, не пам’ятаючи нічого з прочитаного, – просто пропускає крізь себе іноземні слова, тоді як внутрішнім зором бачить невеликий шмат паперу – телеграму.

Екіпаж труснуло так, що із вузеньких полиць на голови мандрівників посипалися їхні речі. Просто на руки Якову гепнулася його парасолька, вибила книжку й нарешті перервала плин важких думок.

– Насравмамі… – стиха пробурмотів бородань суто проскурівську лайку, від чого вуста Якова мимоволі розтяглися в усмішці. – Аби живим доїхати.

Про читання, а тим паче про сон, не могло тепер і йтися: подорожні заходилися прилаштовувати на місце поклажу. Яків намацав на підлозі книжку й довго шукав потрібну сторінку, аби помістити туди закладку.

– Що, юначе, не годяться наші дороги для читання? – Бородань говорив трохи іронічно, немовби почувався відповідальним за препоганий стан губернських доріг. Чи так воно й було? Яків відповів черговою усмішкою, прикриваючи книжку рукою.

– Ох, не годяться.

– А ще ж якийсь рік тому були цілком пристойні.

– Часто доводиться їздити до Кам’янця?

– Майже щомісяця, – невесело всміхнувся бородань. – Бодай йому лиха година з тими дорогами.

– І так по всій губернії, – раптом озвався чоловік із саквояжем і ніби змахнув рукою з очей залишки сторожкого сну. – Перепрошую, що перериваю бесіду.

– Та чого там, – поблажливо пробасив бородань. – Що ж іще в дорозі робити, як не розмовляти? – Він кивнув на Якова. – Он пан уже переконався, що книжку не завжди в руках утримаєш.

– Тут аби власне серце в грудях утримати, – скривилася літня пані, хапаючись рукою за груди.

– Отож, – продовжив «саквояж», як подумки «охрестив» Яків чоловіка з валізою, – мені доводиться чималенько подорожувати губернією та за її межами, і всюди ситуація така сама, якщо не гірша. Ще між містами сяк-так, а варто звернути з наїждженого тракту до сіл, то живим не вибратися. У багнюці лише кавкнеш, і ніхто не знатиме, де хреста ставити.

– А може, то мудрий стратегічний хід нашого вседержителя? – хитро прискалив око бородань та обвів поглядом салон.

– Тобто? – не зрозумів жарту Яків.

– А як хто надумає піти на нас війною, то половину армії в болоті на дорогах і втопить!

– Ох, Господь із вами, – відмахнулася літня пані, вочевидь, не надто вникаючи в суть жарту. – Ще нам тілько війни бракувало.

– Не переймайтеся, пані, – поквапився заспокоїти її бородань, – найближчі кілька місяців точно можете про те не турбуватися. Який розумний полководець попреться на нас восени, такої мокви?

Так за нехитрими жартами збігло кілька хвилин подорожі. У шибку продовжував стукотіти набридущий дощ, знадвору долинало невдоволене бурмотіння візника, а екіпаж уперто пхався розбитою дорогою.

– Може, перезнайомимося? – подав голос «саквояж». – Дорога буде довгенькою, тож сумніваюся, що варто зберігати інкогніто.

– Радо підтримую! – збадьорився бородань. – Ось із вас, юначе, і почнемо.

– Не маю нічого проти. Звати мене Юхимом, прізвище Сіцінський [5] Сіцінський Юхим Йосипович (27.10.1859—07.12.1937) – історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священник, член Історичного товариства Нестора-літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і Українського наукового товариства в Києві (від 1906), Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва. . Проживаю у Кам’янці вже трохи понад десять років.

– Стривайте, – бородань обірвав оповідача і для чогось сягнув рукою до внутрішньої кишені пальта, не знайшов там, чого шукав, і почав ляскати себе по всіх кишенях, проте за мить облишив цю справу, – Сіцінський! То ж ви автор…

«Саквояж» поблажливо замовк і вичікувально дивився на попутника, доки той не озвався знову.

– Я ж зовсім нещодавно читав… – він ще раз заходився нишпорити руками по кишенях, а тоді зневірено махнув ними. – Ох ти ж, Господи, ніби воно щось дасть. «Город Каменец-Подольский. Историческое описание» – то ж ваша праця?

– Моя, – скромно кивнув «саквояж».

– Ви історик? – Яків зацікавлено поглянув на сусіду.

– Священник, – усміхнувся той, побачивши здивування на обличчі Якова, і поквапливо додав: – Але є дійсним членом Подільського історико-статистичного комітету.