Андрій Курков - Самсон і Надія

– Дуже важко з новими службовцями, – скаржилася Надія. – Вони приходять, говорять, що все вміють, а потім виявляється, що вони погрітися прийшли! А самі навіть писати грамотно не можуть!

– А що, у вас на роботі добре топлять? – пожвавився Самсон.

– Досить добре! Але опалювач жаліється, каже, що майже кожен намагається дрова вкрасти, хоч одне поліно, але під пальто сховати! Я вже іноді й сама всіх на виході перевіряю! Кажу їм: соромно у самих себе красти!

– Ну, нам іще пощастило, – зітхнув Самсон. – У нас у підвалі запас березових з часів директорії залишився. Ніби як вони самі десь дрова забрали, а підвал у нас для дров реквізували! Але підвал все одно під нами залишився! І дрова залишились, а директорії вже немає!

Вдова кинула на Самсона колючий незадоволений погляд, і він зрозумів, що бовкнув не подумавши.

– Вони все одно, звичайно, уже закінчуються, – вирішив він завершити тему. – А де потім дрова брати – не розумію!

– Дрова – це колишній ліс, у лісі їх і потрібно брати, – знизала плечима Надія. – А ви, Самсоне, чим займаєтеся?

– Та ось, нещастя, що звалилися на нас, переживаю, – почав було відповідати він і тут же ще один колючий погляд удови на собі зловив. – Батька вбили, та й мені дісталося…

– Бандити? – запитала дівчина.

– Козаки на конях… Просто на дорозі! Шаблями людей рубали ні за що!

– Слабо у нас із порядком, – закивала головою вдова.

– Так, – погодилася дівчина. – Це через минуле безвладдя, здичавів народ… Як тільки влада зміцниться і зуби покаже, такого більше не буде! А за професією ви хто, Самсоне?

– В університеті електричні машини вивчав. А ви, Надіє?

– Аптекарська справа, але тепер в губстатбюро, статистику збираю.

– Цікаво?

– Робота не повинна бути цікавою! – Голос дівчини раптом став прохолодним. – Робота повинна бути важливою і потрібною для суспільства!

– Мені подобається ваша рішучість, – відважився Самсон на комплімент і відразу спіймав на собі схвальний погляд удови.

Надія почервоніла. Помацала рукою своє коротко обрізане каштанове волосся, перевірила пальцем рівність чубчика, від краю якого до густих брів залишалося близько сантиметра.

– Я намагаюся показувати приклад майбутньої людини, – мовила вона м’яко. – Майбутня людина має бути рішучою, працьовитою і доброю. Батьки мої хоч і з колишнього життя, а зі мною згодні!

– А де ви живете в Києві? – запитав Самсон.

– На Подолі. А працюю тут ось неподалік, через кілька будинків.

– І що, кожного дня пішки на роботу й назад?

– Іноді пішки, іноді на трамваї.

– Надійко, переселялися б ви до нас у будинок, – заговорила вдова. – Он Самсон тепер сам залишився. Він вам з радістю однією кімнатою поступиться!

– Та в мене зарплата не така, щоб кімнату знімати. – У голосі дівчини почувся жаль.

– А ви безкоштовно селіться! – запропонував Самсон. – Вважайте, що для потреб роботи ви цю кімнату реквізували!

– Для реквізиції треба, щоб документ начальство підготувало, – цілком серйозно мовила Надія.

– Це я пожартував, буцімто жартівлива реквізиція!

– Ну, знаєте, Самсоне! – вона зітхнула. – Повертатися з роботи додому в темряві – це вам не жарт!

Самсон вибачився, ще раз повторив своє запрошення, яке, що правда, спочатку вдова зробила.

Поки пили чай, за вікном вистрілили і з криком кудись побігли невідомі.

– Піду я вже, – занервувалася після цього шуму Надія.

– Залишайтеся, – попросив її Самсон.

– Ні, піду! Інакше мама всю ніч не спатиме!

Вона підвелася, застебнула кожушок, пов’язала теплу хустку на голову.

Вдова запитально втупилася в Самсона. Він підхопився.

– Я вас проведу! – сказав твердо, по-військовому.

– Дякую! – погодилася дівчина.

– Ви тільки хвилинку зачекайте, я переодягнуся в тепле! – попросив він.

Нічний Київ, яким він повертався додому з Подолу, нескінченно вразив і налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надію, він легко жартував і навіть побіг по Хрещатику за трамваєм, що віз замість пасажирів якісь мішки з червоноармійською охороною, пообіцявши Надії зупинити його та переконати трамвайника та солдатів довезти їх хоча б до Думської площі, то легкість змінив страх, як тільки за дівчиною зачинилися зелені парадні двері двоповерхового будинку на Набережно-Микільській. Ще до Олександрівської площі він дійшов спокійно безлюдними, страшними своєю раптовою порожнечею вулицями. А як тільки ступив на Олександрівську, то над головою пролунав рушничний залп, і Самсона пригнуло до бруківки так, що він мало руками її не торкнувся. Визначити, звідки цей залп донісся, Самсону не вдалося. Згадав він слова лікаря Ватрухіна про те, що вушна раковина, звільнена від вуха, усі шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумів принаймні, що залп звідкись із правого боку донісся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше відкритий простір площі перетнути.