Андрій Курков - Самсон і Надія

Хлопець здивовано глянув у вічі вдові.

– Ні, – зізнався він.

– У мене на прикметі є одна! З освічених, але така, що все вміє! І квартиру захистить, аби не виселили!

– Як вона захистить? – не повірив Самсон.

– Їй пальця в рот не клади, вона і м’якою, як масло, може бути, і твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобі б така дружина все одно що гвинтівка була б! Таких навіть солдати бояться! Ти знаєш що, заглянь сьогодні ввечері на оселедець! Я і її покличу, сам придивишся!

Спантеличений Самсон піднявся до себе. Не розуваючись і не знімаючи гімназичного пальта, пройшовся по квартирі, у якій дійсно тепер було і холодно, і самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полінами біля лівої грубки, важко зітхнув. Треба спускатися в підвал по дрова – від трьох полін тільки чавунні дверцята грубки нагріються, а щоб сама кахляна її стінка теплою стала, полін десять треба!

Зупинився погляд його на бляшанці з-під монпансьє, всередині якої коробочка з-під пудри від мишачих зубів сховалася. Взяв, відніс назад у батьківський кабінет. У шухляду столу опустив. Немає ще таких мишей, які могли б бляшанку прогризти!

Поміняв гімназичне пальто на стару ватяну батьківську куртку й вирушив до підвалу по дрова.

У двері грубо постукали, коли вже чимдуж тріщали березові поліна у грубці, у тій, що і вітальню гріла, і спальню його. А після грубого стукоту відразу другий, чемний і запитливий стукіт у двері почувся.

На порозі Самсон побачив двох червоноармійців різного зросту, але приблизно одного віку в пом’ятих, ніби більшого, ніж треба, розміру шинелях. Поруч збоку – вдова двірника. Зрозумів він, що перший грубий стукіт по дверях від них був, а другий, чемний, – від неї. Мабуть, показала, як по-міському в двері стукати треба.

– Це інші, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармійців, які витріщилися на нього водночас і вороже, і зніяковіло. – Я їм сказала, що у вас швейної машинки немає, а вони не вірять! Покажіть їм!

– А нащо вам машинка? – здивувався Самсон і про всяк випадок на їхні руки, що з широких рукавів шинелі визирають, подивився. Пальці в обох були селянські, не тонкі, як у музикантів або у кравців.

– А нам наказано, – відповів на це той, що вищий, намагаючись своєму голосу грубості надати. Був він, може, одного віку з Самсоном.

– Заходьте, дивіться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома ніхто не шив!

Зайшли червоноармійці в коридор, у вітальню, озираючись на всі боки з побоюванням.

– А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батьківського кабінету.

І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.

– А навіщо всю стіну цими обвішали? – обернувся він до Самсона.

– Для краси, – просто так відповів той. – Батько рахувати любив…

– А сам він де?

– Убили недавно.

– На вулиці?

– На вулиці, – підтвердив Самсон. І зрозумів, що тепер обидва червоноармійці на його перебинтовану голову втупилися.

– А тебе шо, поранило? – запитав короткий.

Самсон мовчки кивнув.

– Ось тут тепло, дивись! – відволік його довший, долоню на кахляну стінку грубки поклавши.

– Ну чого грієтеся! – закричала на них з коридору біля входу до вітальні вдова двірника. – Швейної машинки немає, побачили? Ось і йдіть!

– Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтівку. – Я ось щас влуплю тобі проміж очей, тоді подивимося!

В очах вдови промайнуло побоювання – це Самсон помітив. Але на обличчі жоден мускул не здригнувся.

– Я тобі влуплю! Я твого комісара квасом пригощала! Ось скажу йому!

Закинув короткий гвинтівку назад на плече.

А довгий простягнув руку і пройшовся пальцями по рукаву стьобаної ватяної куртки, яку Самсон після того, як за дровами спускався, не зняв ще.

– А від батька спіднього нічого не залишилося? Може, підштаники які? – запитав він. – Зима ж бо у вас затяжна, не те що в нас!

– А ви звідки? – поцікавився Самсон.

– Мелітополь.

Поспішив Самсон до своєї спальні, відчинив скриню, що в кутку правому стояла, узяв одну пару власних підштаників і виніс червоноармійцю. Помітив, як короткий на довгого з заздрістю подивився і якось недобре слину ковтнув.

– Ідіть-ідіть, – почала квапити їх вдова двірника. – Тільки відзначте в себе, що в цій квартирі немає ніякого швейного інвентарю…

Вийшли вони не попрощавшись, а сама вдова затрималася на мить. Про своє запрошення на вечірній оселедець нагадала.