Андрій Курков - Самсон і Надія

Кравець, якого Самсон тільки кілька разів і бачив у своєму житті, прочинив двері й запитав, не привітавшись: – Що вам у позаурочний час?

Самсон назвався, просунув розписку через двері, яку ланцюжок ширше, ніж на кулак, не розкривав.

Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав співчутливо.

– Ви ж дрібніші за вашого батечка будете, – сказав і зітхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боїтеся по вечірній вулиці нести?

– Я заберу, – сказав Самсон.

Ще було не зовсім темно і страшно, коли він ішов назад. Назустріч йому навіть вийшли дві дівчини, акуратно в усе темне одягнені. І почув він занадто чітко, як одна одній прошепотіла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!

Зупинився він, провів їх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав іще, що в темряві такій ніхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.

Паперовий пакет із костюмом, стягнутий мотузкою, він ніс під рукою і намагався сильніше до тіла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.

Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лівої половини шафи, під батьківське пальто.

Своє гімназичне пальто поверх ковдри постелив і спати ліг у теплій спідній сорочці та підштаниках. Лежав, чекав, коли тіло зігріється, але заснути ніяк не міг. А тут іще почав йому ввижатися шорсткий звук, ніби миша щось паперове або картонне гризе. Він підвівся, засвітив гасову лампу й у всі кутки своєї кімнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудіння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й під час пошуків невидимої миші. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тільки він починав їх шукати. Зупинившись, він зрозумів, що все ще чує цей шум. Але зрозуміло вже йому стало, що не звідси, не з його кімнати звук чується. Вийшов у коридор і почув шарудіння голосніше та чіткіше. І долинало воно ніби з батьківського кабінету, хоча важкі горіхові двері мали тримати всі звуки цієї кімнатки в таємниці від тих, хто в ній не перебуває!

Зайшов Самсон до кабінету. Ще голосніше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Підійшов, різко висунув верхню ліву шухляду – і все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб і далі кудись. У світлі гасової лампи побачив Самсон коробочку з-під пудри з прогризеною у верхньому кутку діркою. У дірку цю можна було вже й палець просунути.

Узяв він коробочку в руку, кришечку з неї зняв. Побачив своє вухо із запеченою кров’ю по краю порізу. Вухо здавалося живим, зовсім не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно відчув цей дотик і пальцем, і вухом. Помацав тоді він своє ліве вухо пальцем. І те ж саме відчуття у нього виникло.

Збентежений і сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов із нею і з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку від французьких льодяників, сховав у неї коробочку з вухом і забрав із собою в спальню. Відчув, як бажання сну перемагає холод в його тілі.

Микола Миколайович Ватрухін, здавалося, ніскільки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.

– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив він хлопця до кабінету, кивнувши прислузі, що визирала з-за спини візитера.

Знявши брудну пов’язку з його голови і гидливо кинувши її в кошик для сміття, він нахилився до оголеного вушного отвору.

Самсон зауважив, що в руках лікаря з’явилася лупа на перламутровій ручці.

– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухін. – Заживає як на студенті! – мовив повагом він, немов сам здивувався цьому відкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…

– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.

– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!

– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, і якщо по правді, боюся я без вуха по вулиці ходити. Це ж на очах у всіх!

– Гаразд, гаразд, – лікар махнув рукою. – Не подумайте, що мені бинта на вас шкода! Хоч тепер і не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч і не фахівець!

Перед тим як забинтувати наново голову, лікар з силою обома руками повернув її оголеним вушним отвором до вікна.

– Видимих пошкоджень немає. Чуєте ж добре?

Самсон зітхнув: