Андрій Курков - Самсон і Надія

Лікар гірко прицмокнув і хитнув головою.

– Хіба можна зараз по вулицях ходити? – Він розвів руками. – І що ж ви збираєтеся робити?

– Не знаю, треба забрати його…

– Гроші у вас є?

– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.

– Ходімо, – Ватрухін жестом показав на двері, що вели до коридору.

Вулиці цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стріляли з рушниць. Над містом, яке напилося крові, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на ніч на його дахи та кладовища.

Коли дійшли до Німецької, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили дві підводи та з десяток дядьків. На одну підводу вже підняли кількох убитих, але батько Самсона так і лежав на краю дороги. Тільки тепер він був босим – хтось зняв англійські ґудзикові черевики.

Самсон нахилився до його тіла, намагаючись не дивитися на голову. Поліз рукою під груди, намацав у внутрішній кишені пальта портмоне. Витягнув. Його пухлість дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча і, випроставшись, озирнувся на підводи.

– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньої підводи за вуздечку.

– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лікаря.

– А який похоронний дім тут ближче? – запитав дядька лікар.

– Та до Гладбаха ближче за всіх! – відповів той. – А гроші ж є? Тільки не ці, не карбованці!

– «Керенки» є, – сказав лікар.

– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу підняти, а то ж вимажетеся!

Самсон подивився на свої брудні штани й брудну куртку й одночасно з дядьком нахилився до тіла батька.

Вівторок 11 березня 1919 року став днем, який перекреслив його минуле життя.

– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-російськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальті не ховають! Там воно не зігріє. А от на ноги треба б!

Тіло батька лежало в грубо збитій труні. Голова, укрита квадратом китайського лілового шовку, здавалася цілою. Працівник похоронного дому перебинтував її, щоб стягнути розколоті половинки черепа.

– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в іншому вжитку.

– Ви знаєте, у нас же своя лісопильня під Фастовом, але тепер туди не доїхати, а якщо доїдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик. – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клієнтів занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан і ходив!

На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищі цього разу стояв вуличний гамір. І навіть каркання сотні ворон, які вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькій ділянці, було не в змозі цей гамір заглушити. Шум, плач, сердиті, але все ж жалобні голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрі, стояв і спостерігав, як двоє дядьків, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму між старими могилами. Час від часу він відходив на кілька кроків, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.

– Глибше не можна! – крикнув із ями один. – Тут уже труни!

Мабуть, для підтвердження своїх слів, він ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у відповідь глухо та жалібно.

Самсон заглянув униз.

– А труна стане?

– Якщо убгати, то стане! – відповіли йому. – Може, трохи стиснеться!

Праворуч визирало потемніле ребро труни мами, похованої тут п’ять років тому. Вона пішла слідом за сестричкою Вірочкою, заразившись від неї хворобою легенів. Ось тепер і тато ляже поряд третім, не залишивши йому, Самсонові, місця в сімейній могилі.

Він глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гілками. З вирізаним написом «Колечко Віруся, Колечко Зінаїда Федорівна. Спочивайте з миром. Від батька, мами й брата».

Напис збентежив Самсона.

Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.

Дядьки лопатами підтесати буру землю в тісному місці, і верхня частина труни опустилася на кілька вершків униз.

– Далі зараз не піде, – похитав головою дядько. – Але потім воно осяде! Воно завжди так! Завжди осідає!

Самсон кивнув. І відчув, як сповзає пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над відрубаним вухом, розв’язав, підтягнув і пов’язав кінчики заново.

– Болить? – співчутливо запитав один із дядьків.