Андрій Курков - Самсон і Надія

– Ні, – відповів Самсон. – Тільки ниє.

– Воно завжди так! – сказав дядько і з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потім дістав із кишені ватяної куртки пом’яту картату кепку і покрив нею голову.

Отримавши розрахунок, дядьки пішли до підводи. Самсон залишився сам. І тут із-за хмар визирнуло сонце, і під його променями немов притихло все на кладовищі. Ворони замовкли. І з боку урвища ніхто не шумів і не плакав. Усе причаїлось і затримало подих. Усе, крім прохолодного березневого вітру.

Бурі плями землі на старому зашкарублому снігу навколо свіжої могили здалися Самсону плямами крові.

Добротне, але брудне батьківське пальто, відмивши комір й утеплені ватином плечі, він повісив у лівій половині шафи, у правій висів одяг мами та її улюблений кожушок із сірої лисиці.

Зайшов до кабінету батька. У цю маленьку, але затишну кімнатку з одним вікном, що виходить на вулицю, він заглядав рідко. Письмовий стіл батько тримав у німецькому порядку. По праву руку на краю стільниці лежав абакус [1] Абакус – рахівниця. , подарований господарем торгової фірми, де батько працював рахівником до самого її закриття рік тому. Боковинки горіхової рами абакуса були інкрустовані вставками зі слонової кістки. Самі лічильні кісточки теж були благородними, з кісток «морського звіра», як полюбляв казати батько.

По ліву руку на столі зазвичай лежали картонні теки на зав’язках із документами. Але коли торгова фірма закрилася, ці теки перекочували на підлогу. Викидати їх батько не поспішав, говорив, що життя неможливе без повітря, води й торгівлі, а тому думав, що й торгова фірма може знову відкритись, як тільки «незадоволені стануть задоволеними».

На стіні ліворуч і на стіні праворуч висіло на вбитих цвяхах іще три десятки рахівниць – ціла колекція. Раніше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли він залишився в квартирі сам і зміг до них придивитися, то дуже швидко побачив відмінність і форм, і відтінків, і кольору лічильних кісточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стінах виглядали кілька фотографій у дерев’яних рамках. Дідусь із бабусею, батько з матір’ю, він, Самсон, із сестрою Вірою маленькі в матросках…

Самсон підійшов ближче до своєї фотографії з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висів під нею.

Він із силою штовхнув кісточку ліворуч на вільний край залізної спиці.

– Віра! – сказав він сумно. Потім штовхнув туди ж наступну і мовив: – Мама! – А відправивши за ними слідом третю, уже зовсім притишеним голосом сказав: – Батько!..

Потім трохи відділив четверту кісточку від решти в ряду й повозив її пальцем по спиці ліворуч-праворуч.

Гмикнув і відійшов. Сів за батьківський стіл. Висунув верхню ліву шухляду. Узяв до рук їхній сімейний паспорт. На фотографії вони були вчотирьох. Дата видачі – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мріючи про сімейну поїздку до Австро-Угорщини на води. Тепер ні Австро-Угорщини, ні Російської імперії, ні тата. Тільки паспорт.

Самсон закрив сіру книжечку, поклав туди, звідки взяв. А поряд із нею – коробочку з-під пудри зі своїм вухом. І тут доторкнувся до правої скроні, помацав рану під бинтом. Вона дійсно нила, але не боліла.

Клацнув пальцями біля рани, і здалося йому клацання гучним і дзвінким.

«Добре, що ще чую», – подумав.

На дев’ятий день після вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалі очі, на запалі щоки, на брудний розкошланий бинт.

Дні пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й під ногами. Тільки на вулицю Самсон не виходив, а визирав із вікна батьківського кабінету або з вікон вітальні. Вікна його спальні, як і вікна спалень сестри Вірочки та батьків, виходили на подвір’я, на ще голі гілки старого клена. Спальні Вірочки тепер ніби не існувало. Її двері були повністю закриті буфетом. Двері до спальні батьків Самсон «сховав» два дні тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих від стороннього світу кімнатах ховався біль утрат. І від цього Самсонові ставало трохи легше думати про своїх покійних батьків і сестричку.

Дощ змінювався мокрим снігом, хлюпання ніг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням підків по бруківці, а іноді й шум мотора налітав, як вітер, і тоді все в ньому тонуло, але не надовго.

Виївши тарілку вчорашнього вівсяного киселю, уже набридлого за останні дні, Самсон вичистив у коридорі щіткою з батьківського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Ні, і пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрість і самовпевненість світилися на обличчі водночас із добродушністю, що вічно була присутньою в погляді карих очей. Пальто своєю солідною поважністю просто підкреслювало суперечність між ним і переляканою, неголеною фізіономією Самсона.