Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— В Англії такого неподобства, — вагомо завважив банкір, — ніколи б не допустили. Можливо, було б краще вибрати иншу дорогу. Та наш гід вважає, що тут немає жодної небезпеки.

— Жодної, — зневажливо підтвердив гід. — Я бував там разів з двадцять. За часів наших бабусь там орудував якийсь арештант на прізвисько Король, та це вже давно відійшло до історії. Розбійників тут вже давно немає.

— Знищити всіх розбійників неможливо, — відповів Мускарі. — Хоча б тому, що збройний опір — це природне заняття людей з півдня. Наші селяни подібні на тутешні гори: вони люб’язні й милі, та всередині у них палає вогонь. Коли мешканця півночі охоплює розпач, він береться за склянку з чимось міцненьким, а наш земляк хапається за кинджал.

— Ви, поети, привілейований народ, — глузливо відізвався Ецца. — От якби сеньйор Мускарі був англійцем, то він шукав би розбійників в центрі Лондона. Повірте мені, в Італії у вас не більше шансів потрапити в руки розбійників, аніж в Бостоні — в руки аборигенів, що знімають скальпи.

— То ви пропонуєте не звертати на них уваги? — запитав містер Херроґіт, насупивши брови.

— Ой, це, напевно, так страшно! — вигукнула дівчина, поглянувши на Мускарі. — Ви справді вважаєте, що подорож у цій околиці може бути небезпечною?

Мускарі трусонув гривою чорного волосся.

— Я знаю, що це небезпечно. Я й сам завтра туди їду.

Херроґіт-молодший затримався біля столика, щоб допити біле вино і закурити сигару, а чарівна панна пішла з батьком, гідом та поетом. Приблизно у цей же час двоє священиків, які сиділи у кутку, також підвелися; високий сивоволосий італієць також вийшов із зали. Нижчий підвівся і попрямував до сина банкіра, який дуже здивувався, що римо-католицький священик виявився англійцем. Він навіть пригадав, доволі невиразно, щоправда, що бачив цього священика у когось зі своїх знайомих. Та священик підійшов, перш ніж спадкоємець банкіра спромігся зібратися з думками.

— Якщо не помиляюся, ви — містер Френк Херроґіт? — запитав священик. — Ми знайомі, та я наважився підійти до вас зовсім не тому. Я маю сказати вам щось, що краще почути від незнайомої людини. Так ось, містер Херроґіт, бережіть вашу сестру, їй загрожує велика біда.

Навіть по-братньому байдужий Френк помітив блиск в очах своєї сестри, сміх якої й досі було чути зі саду, розташованого біля готелю. Молодик спантеличено подивився на свого дивного співрозмовника.

— Ви маєте на увазі розбійників? — запитав він, а потім, згадавши свої невиразні підозри, додав: — Чи це ви про Мускарі?

— Ніколи не відомо, як і коли прийде справжнє горе, — відповів чудний священик. — Ми лише можемо бути добрими, коли воно прийде.

І він досить швидко вийшов із зали, залишивши свого молодого співрозмовника здивованим і збентеженим.

Наступного дня двійко коней важко тягнули карету з пасажирами схилами небезпечних гір. Ецца заперечував будь-яку небезпеку, Мускарі попереджав про неї, та сім’я банкіра вперто хотіла подорожувати, і тому вони вирушили всі разом. На своє превелике здивування, на найближчій станції вони зустріли низького і дивакуватого священика, якого напередодні бачили у ресторані; він стверджував, що також має якісь невідкладні.справи саме у тій околиці. Та молодий Херроґіт несвідомо пов’язав появу священика з учорашньою загадковою розмовою.

Екіпаж більше був подібний на відкритий вагончик, який винайшов гід, схильний до технічних інновацій. До речі, він керував поїздкою фахово, розумно й енергійно. Про можливу небезпеку більше ніхто не згадував, та до неї все-таки підготувалися. Гід та син банкіра мали при собі револьвери, а Мускарі, з притаманним йому юнацьким задоволенням, тримав чудернацьку шаблю.

Він усівся поруч чарівної англійки, трохи далі сів священик на прізвище Бравн, який більше до нікого не відзивався, гід і банкір зі сином сіли навпроти. Мускарі виглядав щасливим і піднесено-бадьорим. Та на цих гірських схилах, які заросли деревами і виглядали, як фруктовий сад, її душа також возносилася у безглуздо рожеві небеса, до яскравого сонця. Біла дорога вилася уверх спритною кішкою, обминала темні й глибокі провалля, ніби туго натягнутий канат, а гори затягували мандрівників, ніби аркан.

Галявини були залиті яскравим сонцем, і нагадували зимородка або папугу, або ще колібрі. А квіти вражали різнобарв’ям і якоюсь несамовитою свіжістю. Не було кращих галявин і лісів, аніж в Англії, і не було найкрасивіших скель та урвищ, аніж у Сноудон і Гленкоу. Та Етель Херроґіт ще ніколи не бачила південних лісів, які ростуть на скелях. Тут не було навіть натяку на холод, непривітність і спустошення, до яких так звикли англійці, перебуваючи у горах. Ці гори були більш подібні на дивовижний палац після землетрусу або на тюльпанову галявину після потужного вибуху.