Гилберт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Ось усе це я й намагався пояснити Фламбо. Такі протилежності насправді не такі вже й протилежні. Вони не стикаються. Якщо білому протиставляють чорне, твердому — рідке, і так далі, то щось тут не так, мсьє, щось тут не так. В одного з суперників темне волосся, а в иншого — світле, один з них — огрядний, инший — худорлявий, один аж пашить силою, а инший — ледве дихає. В одного є вуса, але немає бороди, в иншого — лише борода, за котрою не видно підборіддя. Один коротко стрижений і закутаний у шарф, инший ходить з відкритою шиєю, зате з довгим волоссям. Усе надто вправно продумано, а це, мсьє, означає, що тут щось не так. Такі неспівпадіння не можуть бути причиною для суперечки. Там, де у одного вигнутість, в иншого — увігнутість. Вони пасують до себе, як маска й обличчя, як замок і ключ…

Фламбо зблід, як стіна, і вдивлявся у чоловіка у кімнаті. А той повернувся до нього спиною, дивився у дзеркало і… приклеював собі руде волосся і бороду. На його обличчі з’явилася викривлена подоба посмішки. Фламбо на мить видалося, що це обличчя Юди, який регоче у пекельному полум’ї. Колишній розбійник також помітив блискучі карі очі з якимось багряним відтінком, та вони відразу сховалися за окулярами з синіми шкельцями. Чоловік одягнув широке чорне пальто і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин шквал аплодисментів на вулиці привітав доктора Хірша, який знову з’явився на балконі.

Двоє чоловіків одночасно вийшли з двох кінців провулка, який простягався вздовж стіни театру «Аполлон» у районі Адельфі. Вечірнє світло м’яко лягало на вулиці, воно було немов невагоме і мало молочний полиск. Цей провулок був доволі довгим і темним, і кожний з чоловіків міг бачити лише силует в иншому кінці. Навіть не зважаючи на це, кожен з них відразу впізнав силует иншого; зовнішність в обох була доволі своєрідна, а окрім цього, вони відверто ненавиділи один одного.

Провулок, властиво, був закінченням однієї зі стрімких вулиць Адельфі. В її иншому кінці височів насип над рікою, у якій віддзеркалювалися всі відтінки вечірнього сонця. З одного боку провулка стояла глуха стіна будинку, в якому містився старий театральний ресторан, що був на межі занепаду. Він саме був зачинений. З будинку навпроти, в якому містився театр, на вулицю виходили двоє дверей, що були в протилежних кінцях провулка. Парадний вхід розташований з иншого боку будинку, а ці двері для обраних виконавців; тепер ними користувалися головний актор та головна актриса у виставі за п’єсою Шекспіра. А, як відомо, знаменитості полюбляють мати власний вхід і вихід, щоб приймати або ж уникати друзів та шанувальників.

Двоє чоловіків якраз належали до кола таких друзів, вони добре знали, де розташовані двері, і як їх відчинити. Кожен з них сподівався, що двері не зачинені, і кожен з них підійшов до дверей спокійно і впевнено. Однак вони наближалися до дверей з різною швидкістю: той, що йшов з дальнього кінця провулка, крокував швидше, то ж до службового входу вони підійшли одночасно. Чоловіки люб’язно привіталися, вичекали кілька секунд; той, що крокував швидше, виглядало, не вирізнявся особливою терплячістю, врешті постукав У двері.

У цьому, та й всьому иншому вони були протилежністю один одного, та жоден з них не поступався бодай у чомусь иншому. Обоє були доволі статечними чоловіками, здібними і користувалися популярністю. Обоє займали високе становище у суспільстві. Та все в них, від їхньої слави до зовнішнього вигляду, було инакшим, їх годі було порівняти. Сер Вілсон Сеймор належав до того типу публічних осіб, яких знають усі втаємничені. Що вище ви вибиратиметеся по службовій драбині, що в тісніше коло державних діячів чи знаменитостей ви входитимете, то все частіше будете чути про сера Вілсона Сеймора. Він — чи не єдина розумна особа у десятках нерозумних комісій, що працюють над усілякими проблемами, починаючи від реформи Королівської академії і закінчуючи проектом про введення біметалізму [14] Біметалізм — грошова система, за якої в обігу одночасно функціонують монети з двох різних металів (золоті та срібні або инші). (прим. перекл.) на користь процвітання великої Британської імперії. А ще він був просто всемогутнім у сфері мистецтва. І ніхто не міг збагнути, чи він належить до відомих аристократів, що опікуються мистецтвом, чи ж він — великий митець, яким опікуються аристократи.

Його зовнішність була «видатною», саме в такому розумінні: водночас звичайна й унікальна. Шовковий циліндр містера Вілсона Сеймора був зразком вишуканости, а водночас він не був схожим на жоден инший шовковий циліндр — трішки вищий, і це додавало зросту його власникові. А власник був високим і струнким, він трохи сутулився, однак зовсім не виглядав кволим. У нього було сріблясто-сиве волосся, та це не додавало йому літ, воно було трохи довше, аніж це прийнятно для чоловіків, та не робило його женоподібним; волосся було хвилястим, та воно не виглядало завитим. Навпаки, акуратна гостра борідка додавала обличчю мужности та рішучости, і він навіть був схожий на старих адміралів пензля Веласкеса, [15] Веласкес Дієго (1599–1660) — найвизначніший іспанський маляр XVII ст, придворний художник Филипа IV. (прим. перекл.) картинами якого був завішаний його будинок. Його сірі пальчатки мали ледь блакитний відтінок, трішки вишуканіші, ніж в инших джентльменів, а ціпок зі срібним руків’ям був трішки довшим від двох десятків инших ціпків, якими джентльмени хизувалися і виставляли напоказ у театрах та ресторанах.