Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Анна зблідла.

— Он як? — перепитала вона здавленим голосом. — Я щось зробила?.. У чомусь винна?

Виглядала вона настільки розгубленою, що поліцейському ледве вдалося стримати посмішку. «А й справді, — подумалося комісару, — в чужій країні найменше чого хочеться — це отак несподівано зустрітися з поліцейським слідчим... Навіть якщо ти досягла тут успіху й завоювала сотні прихильників».

— Заспокойтесь, — якомога лагідніше сказав він уголос, — ви нічого не зробили... Принаймні мені про це не відомо.

Останнє було сказано як жарт, але Анну він не насмішив. Вона випростала спину й трохи звела вгору підборіддя. Здавалося, зараз вона підведеться з-за столу й піде геть, проте актриса залишилася на місці. Можливо, завадив кельнер, який повернувся до їхнього столика й поставив на нього замовлений рислінг. Щойно рукав його сорочки опинився на рівні обличчя поліцейського, Лютке обережно звів очі й, мовби з-за укриття, швидко оглянув залу ресторації. Кельнер його майже закривав від інших відвідувачів, тож ті, хто ймовірно стежив за поліцейським, мали б злегка зараз занепокоїтись. Тільки зайшовши сюди, Лютке навмисно вибрав місце в кутку, щоб усі інші столики були перед ним. Найближчі до нього — полковник-артилерист і його дама, обоє надто захоплені емоційною розмовою. Далі самотній репортер за столиком біля входу. Найпевніше, проґавив усі терміни, стаття «горить», і він енергійно шкрябає олівцем у нотатнику. Дві галасливі літні пані, клерк із колегою, ще двоє чоловіків невизначеного віку і професії. Здається, все гаразд. Нікого підозрілого...

Та раптом, попри свою витримку, Лютке смикнувся усім тілом: півсекунди вистачило йому, щоб помітити чийсь гострий погляд, який тієї ж миті сховався за розгорнуту газету, щойно відійшов кельнер. Тим часом Анна помітила, як обличчя її співрозмовника геть змінилося...

— Щось трапилося? — запитала вона.

Поліцейський підніс до рота вино й випив його одним ковтком.

— Ось що, Анно. На жаль, тут я не можу сказати вам усього, що хотів. Та й залишатися в цьому місці нам обом небезпечно. Тому вам доведеться прийти до мене додому сьогодні ввечері...

— Що?!

— ...картка з моєю адресою лежить біля вашого ридикюля. Скажімо, о восьмій.

Анна опустила очі й справді побачила перед собою візитку.

— Послухайте, це занадто! — закипіла вона. — Я й так прийшла сюди, ризикуючи своєю репутацією...

— Це питання життя і смерті, — стишив голос поліцейський.

— Божевілля якесь... А що мені робити зараз?

— Продовжувати.

— Продовжувати що?

— Сердитися на мене, у вас це неповторно виходить.

— Та ви ненормальний!

— Чудово.

— Справжній псих!

— Геніально... А тепер встаньте й дайте мені ляпаса. Вперіщіть щосили.

— Ох, залюбки!

Підвівшись із місця, актриса люто проїхалася долонею по його пиці. Після цього розвернулася й стрімко рушила до виходу. Щойно жінка зникла за дверима ресторації, присутні кілька секунд непорушно дивилися на поліцейського. Хто осудливо, а хто співчутливо. Навіть репортер-невдаха на якийсь час відірвався від роботи. Лютке видавив із себе дурнувату усмішку й розвів руки в широкому жесті. Мовляв, «жінка — друга помилка Бога» [15] «Жінка — друга помилка Бога» — цитата з трактату Ф. Ніцше «Антихрист. Прокляття християнству». . Що тут вдієш... Після цього поліцейський знаком підкликав до себе кельнера й замовив склянку коньяку. Той миттєво виконав його прохання. Лютке бачив, що відвідувачі ресторану таки прийняли його за невдаху-залицяльника. Але чи вдалося одурити того типа з газетою? Поліцейському навіть здалося, що він впізнав його. Принаймні чоловік був переконаний, що той — один із них...

Проковтнувши коньяк так само рвучко, як перед тим вино, Лютке виклав на стіл кілька марок, що становили його рахунок, і неквапно подався до виходу. Перед цим він із полегшенням зауважив, що на столі не було його візитівки. Отже, Анна таки взяла її зі собою.

Пані Каліш і справді поклала картку поліцейського в свій ридикюль, втім, зробила вона це майже несвідомо, підкорившись натискові Лютке. Опинившись у своєму помешканні, Анна з полегшенням зітхнула й подумки заприсяглася, що більше ніколи не дозволить собі такої легковажності. «Погодитись на зустріч із невідомо ким! — думала вона, знімаючи з вух сережки. — І де в дідька був мій розум?..»

Актриса помітила, що руки її досі тремтять. Серце також билося в пришвидшеному ритмі. Слід було заспокоїтись, і жінка подумала про гарячу ванну, що завжди рятувала її в таких ситуаціях. Щоправда, за рік у цій країні вона так і не змогла найняти собі в дім покоївку. Послуги особи, яка б виконувала усю хатню роботу, досі були їй не по кишені. Тому Анна прибирала, відносила речі до пральні й варила ранішню каву самостійно. Також самій доводилось і готувати ванну. Втім, з часом жінка помітила, що цей процес їй подобається. Причому подобається не менше, аніж навіть подальше занурення в благодатну купіль.