Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— А наш покійний друг, виявляється, був гурманом, — крізь зуби процідив він, знову пихкаючи файкою.

— Наскільки мені відомо, Штефан тут бував нечасто, — з деяким осудом у голосі сказав його спині чоловік за письмовим столом, — тож я маю сумніви, чи весь той алкогольний арсенал належав саме пану Дрезену.

— Облиште, Еберте, — не озираючись, відповів Альсдорф, — у будинку, звісно, порядкує його небога Елізабет з чоловіком, але в цьому кабінеті вони не мали права навіть переставити місцями книги, вже не кажучи про те, щоб відкоркувати одну з цих божественних плящин.

— Чому ви так вирішили? — недовірливо перепитав Еберт.

Мовби готуючись почути відповідь на своє питання, він зручніше розвалився в кріслі й, витягнувши ноги з-під столу, заклав їх одну на другу.

— Бо щойно ви стерли пил з письмового приладдя, яким, очевидно, користувався покійник. Можливо, навіть для того, щоб написати дружнього листа вам... Ви отримували від Штефана дружні листи?

— Ні, ніколи. То до чого тут пил? І що в цьому незвичайного?

— Незвичайне те, що пил був тільки на чорнильниці, в той час, коли всю стільницю старанно протерли, — мовив полковник, обертаючись до нього. В руках у Альсдорфа виявилася пляшка «Asbach Uralt» [7] Марка німецького бренді. з потемнілою від часу етикеткою. — Чорнильницю ж не рухали. Думаю, тому, що його речей тут взагалі не сміли торкатися.

— Отже, ви єдиний після Штефана, хто взяв до рук цей бренді, — докинув фон Гарпе.

— Genau, Herr Staatssekretär [8] Точно, пане статс-секретарю (нім.). — кивнув полковник, — але тільки тому, що господарі цього дому — бісові кальвіністи. А в кальвіністів не заведено влаштовувати поминальні обіди. Отже, й випити за упокій нам не запропонують...

— Добре, що ви берете справу до своїх рук, — пожвавішав раптом Ніцпон, який майже прикінчив пляшку сливовиці з тих самих Штефанових запасів, — склянки там само... Глибше в сховку.

— Вам, як на мене, досить, — суворо озвався Еберт.

— Йдіть до біса! — вдруге повторив Ніцпон.

Чоловік за письмовим столом з погрозою схопився на рівні ноги.

— Панове, — скривився фон Гарпе. — Вгамуйтеся. От тільки бійки нам не вистачало. Чи якогось поєдинку на шлегерах, як у студентські роки! [9] У середовищі німецьких студентів здавна і аж до першої половини XX століття існувала традиція так званого «мензурного» фехтувального поєдинку, де суперники використовували особливий вид зброї — шлегери. Шлегер — це шабля, загострена лише на вістрі. Бійці мали щільне захисне спорядження і обмежений простір для маневрів. Відкритим у фехтувальника залишалося тільки обличчя, куди й намагався дістати своєю зброєю супротивник.

Слова подіяли, і двоє потенційних дуелянтів заспокоїлися. Ніцпон знову втупився у дощове вікно, а Еберт вдав, ніби зацікавився якоюсь незвичайною книжкою. Запанувала незручна тиша, яку невдовзі порушив полковник, лунко відкоркувавши пляшку. За мить він вже вправно розливав бренді в чотири склянки, заповнюючи кожну рівно на третину.

— Що ж, пом’янемо бідолаху Штефана, — з урочистим смутком у голосі сказав полковник після того, як вручив кожному його порцію випивки.

— Нехай спочиває в мирі, — підтримав його Франк фон Гарпе.

Еберт і Ніцпон тільки мовчки кивнули й спровадили алкоголь собі до рота. Після цього почулися різкі видихи й шморгання носом, до якого притулили рукав піджака, аби занюхати міцний, як Господня кара, напій, оскільки нічого, що б годилося для закуски, в бібліотеці не було.

— Я от подумав, — озвався захмелілим голосом Ніцпон, закурюючи нову цигарку, — чи ці вбивства — часом не справа рук наших... друзів? Чи то пак союзників?

При цьому він знову виразно зиркнув на Еберта, отож йому й довелося відповідати.

— Говоріть зрозуміліше, — сухо сказав той, витримуючи його п’яний погляд, — кого ви маєте на увазі, пане Ніцпоне?

У відповідь той презирливо хмикнув.

— Не вдавайте святої простоти... Вам, пане Еберте, як ініціатору нашої «угоди з дияволом», цієї домовленості з кримінальним світом, має бути відомо якнайкраще, кого я маю на увазі...

— Годі вам! — знову втрутився фон Гарпе. І коли той замовк, продовжив якомога спокійніше:

— Ніцпоне, ми всі були при здоровому глузді, підписуючи той договір. І ніхто нас до цього не змушував. Кожен із нас мав свій інтерес, але найперше — всі ми діяли в інтересах країни. Згоден, це угода з сумнівними людьми, але що вдієш. Такі часи, і такий у нас супротивник... Росіяни також нічим не гребують. І якщо ми вже висуваємо підозри, то я б радше запідозрив їхню розвідку, а не наших союзників.