Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Один із грабіжників перевалився через міст і полетів у воду. Ще двоє нерухомо лежали на долівці. Справу зроблено.

Маркус витер із чола піт і глянув на жінок. Одній на вигляд було трохи за сорок, інша була значно молодшою. Дивлячись на свого рятівника, вони мовчали, либонь побачивши, що той виглядає аж ніяк не краще за типів, яких щойно так майстерно віддухопелив. Із півхвилини простоявши, чоловік вирішив піти геть.

— Стривайте, куди ви? — спохопилася старша й зробила короткий крок до нього.

Втім, Маркус навряд чи міг би пояснити, куди він збирався. Очевидно, назад до свого вогнища під мостом.

— Зачекайте, — знову промовила жінка, — дякую вам. Ви так вправно провчили тих негідників! Як вам це вдалося?

— Колись я був боксером, — промовив Маркус і сам здивувався своєму голосу. Чоловік не чув його вже кілька днів, і за цей час він добряче змінився. Зробився хрипким, осів глибоко в легенях.

— Чи можемо ми щось для вас...

— Ви маєте їжу? — перебив її Маркус і ковтнув добрячу порцію слини.

Жінка кивнула.

— Маємо, але не тут. Проведете нас до найближчого візника?

— Охоче, — промовив Маркус.

Йти довелося недовго. За десять хвилин усі троє вже сиділи у фіакрі, і молодша панна, щоразу поглядаючи на волоцюгу, морщила носика. Маркус і сам добре розумів, що від нього смердить, як від старого пса, а тому понурив голову й мовчки чекав, доки вони доїдуть куди треба.

Біля костелу святого Мартіна фіакр зупинився.

— Що ви робили там на мості? — тихо запитав Маркус, коли вони вийшли і старша жінка заплатила візникові, — досить дивне місце й час для прогулянок.

У відповідь та усміхнулась якоюсь дивною таємничою усмішкою й коротко відповіла:

— Краще вам не знати...

А тоді вказала на двоповерхову кам’яницю, у якій світилися всі вікна.

— Ходімо. Тут вас нагодують.

Похоронна процесія, що складалася з пастора, двох десятків чоловіків, шестеро з яких несли на плечах труну, та кількох жінок добряче розтягнулася. Глиняна дорога, яка вела на старий кальвіністський цвинтар розкисла від дощу і жадібно всмоктувала в себе людські ноги, взуті в лаковані черевики, й зґрабні жіночі туфельки, утрудняючи всім ходу, а надто тим шістьом, що несли на собі покійника. Лише пастор мав на ногах зручні сільські чоботи, які хоч не личили до його церковного вбрання, проте добре пасували до гнилої осінньої погоди. Йти в них було не легше, ніж у черевиках, однак ноги при цьому залишалися сухими. Пастор ішов цією дорогою не вперше й знав, якою паскудною вона буває в дощ. Він, зрештою, єдиний з усіх був тутешнім. Не враховуючи померлого, знаного за життя банкіра Штефана Дрезена, народженого в Бірнбаумі 1847 року та в Бозі спочилого три дні тому в Берліні...

Втім, потрапити на той світ пану Дрезену допомогли... Справи в банкіра останнім часом йшли непогано, щоб не сказати прекрасно, тож смерть у його плани зовсім не входила. Штефана Дрезена знайшли мертвим у його улюбленому парку Фрідріхсгайн, де він за звичкою прогулювався перед сніданком. Вбивця завдав йому кілька ударів ножем під ребра, чим назавжди зіпсував чудовий прогулянковий костюм вартістю у понад 500 марок, що був пошитий для нього на замовлення у найкращому берлінському ательє «Кройцман і син» на Фрідріх-штрассе.

Зла іронія полягала в тому, що акурат за день до смерті Штефан Дрезен повідомив своїй економці, що збирається поїхати до рідного Бірнбаума, де з родичів у нього лишилася улюблена племінниця, двадцятип’ятирічна Елізабет, заміжня за місцевим аптекарем.

Що ж, принаймні ті, хто зараз проводжав його в останню путь на цвинтар, могли впевнено засвідчити: бажання банкіра частково сповнилось. Він і справді опинився у своєму Heimatstadt [4] Рідному місті (нім.). . Щоправда, тепер назавжди тут і залишиться.

Як тільки процесія дісталася цвинтаря, знову почав мрячити дощ. Труну поспіхом опустили у вириту ще напередодні яму, і після короткої панахиди двоє промоклих до нитки гробарів поспіхом засипали її землею.

— Erde zu Erde, Asche zu Asche, Staub zu Staub ... [5] Земля до землі, попіл до попелу, порох до пороху (нім.). — слова пастора, здавалося, ще висіли в густому вологому повітрі, коли всі учасники похоронного дійства поспішили назад до міста, не бажаючи мокнути під холодним осіннім дощем. Довше за всіх над ще не сформованою могилою Штефана Дрезена простояла небога покійника та її чоловік, але й вони невдовзі приєдналися до решти. За півгодини всі зібралися в родинному будинку Дрезенів.