Марек Краєвський - Числа Харона

Постукав у ворота палацу. Відчинила заспана, закутана в халат, служниця, яка на запитання про Ренату Шперлінг показала Попельському маленький господарчий будиночок, углибині саду, котрий, мабуть, слугував складом для садових інструментів. Едвард попрямував туди по траві, вкритій вечірньою росою. В одній руці тримав течку із грішми й матеріалами Буйка, у другій — букет троянд.

Постукав. Тоді ще раз. Двері відчинилися.

На порозі стояла Рената Шперлінг у нічній сорочці. Її волосся трохи скуйовдилося від подушки, під очима темніли кола від безсоння. За спиною молодої жінки, у світлі гасової лампи, Попельський побачив чисто прибрану кімнату, де стояло дитяче ліжечко.

Простягнув їй букет квітів. Рената пильно глянула на Едварда. Він скинув капелюха й став навколішки на порозі. На його голові блищали краплини поту.

— Будь мені за дружину, — попрохав тихо.

Вітрюган шарпнув кроною старої липи, зашумів біля будиночка, гойднув стулкою відчиненого вікна. Пролунав стук від удару об віконницю. З кімнати почувся скрипучий, якийсь мов бляшаний, плач немовляти.

— У мене син чи донька? — запитав Попельський.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла Рената, ніби не почувши цього запитання. — І вийшла б за тебе заміж, але ти зараз відмовишся від освідчення.

— Чому?

— Ми ніколи не будемо чоловіком та дружиною!

— Говори! Чому?!

— Глянь на мою дитину!

Попельський підвівся з колін і пройшов до кімнати. Поклав квіти й течку на столі. Тоді нахилився над ліжечком і відчув крижаний піт на шиї. Рената мала рацію. Ніколи їм не бути чоловіком і дружиною.

На голівці дитини розлилася велика волохата чорна родимка. Коли добре придивитися, можна було помітити в ній обриси італійського чобота.

Попельський швидко вибіг з будинку й рушив до автомобіля. Сідаючи за кермо, чув, як по дахові застукотіли теплі, важкі краплини зливи.

Паничу!

Ваш батько, граф Антоній Бекерський, був до мене добрий. Я служив у нього відтоді, як повернувся до рідного села Козової й почав працювати в слюсарній майстерні. Одного дня він викликав мене поремонтувати двері до вітальні. За добре виконану роботу взяв мене до палацу, де я дослужився до камердинера. Старий граф обговорював зі мною все, що я встигав прочитати в бібліотеці палацу, ставився до мене, як до рівні. Перестрівши в коридорі, він першим вітався з молокососом, селянським сином! Якось попрохав мене заприсягтися на розп’ятті, що я ніколи Вас не покину. Він добре знав Ваші вади й схильність до насильства, які виявилися вже в дитинстві. Я пообіцяв, що завжди Вас захищатиму. Не забував про свою обітницю, коли Ви ґвалтували селянок, а я потайки платив їхнім родинам відшкодування, чи коли сам тікав через поля від собак, якими Ви мене цькували. Не порушив її, коли Ви шмагали мене шпіцрутеном і коли переслідували панну Ренату, примушуючи її цілувати свої оголені геніталії. Я був Вам вірним. Та одного разу зламав обітницю, бо завжди кохав Ренату. Отож, порушивши святий принцип гостинності, з яким мене прийнято до палацу, я можу тепер лише покинути Стратин, аби врятувати залишки честі й не дивитися у вічі пані графині. Волів би застрелитися, але мені бракує мужності!

Прошивайте, Паничу!

Попельський склав листа й запитально глянув на воєводського коменданта, інспектора Чеслава-Пауліна Грабовського. Той замислено постукував пальцями по масивному письмовому столі й дивився на засклені дверцята книжкової шафи, заслонені ізсередини світлими фіранками.

— Цього листа було знайдено під час обшуку камери Юзефа Бекерського, — озвався нарешті комендант. — Уся Польща цікавилася його гучним процесом. А ви, пане комісаре, виступили на ньому в ролі головного свідка обвинувачення. Прочитавши цього листа, будь-хто зрозуміє, що інший свідок, Станіслав Вйонцек, дав неправдиві свідчення. Який-небудь прискіпливий адвокат, котрий захоче розголосу, може знову розворушити всю цю справу, і це кине на вас підозру... Якщо один свідок збрехав, то це може зробити й інший, тобто ви... Хто переконав Вйонцека свідчити неправдиво? Може, пан Попельський? — запитає який-небудь перодряп і напише про це в газетах! Вас звинуватять! Так! Похмура підозра... Яка впаде й на всю поліцію... Що ви на це скажете, пане комісаре?

— Я заперечу всі звинувачення, пане коменданте, і преси, і суду, — коротко й по-військовому відповів Попельський, а тоді повільно додав: «Навіть повторний процес...».