Марек Краєвський - Числа Харона

— Ви можете сказати, чого стосувалася ця сварка?

— Це подружня таємниця.

— Ну, гаразд, — адвокат Бехтольд-Сморавинський усміхнувся. — Пробачте, я не втручатимусь у подружнє життя свідка через якусь там звичайнісіньку цікавість. Запитую лише задля успіху нашої справи. Мушу повідомити свідка, що я володію письмовою експертизою судового лікаря, одного з найкращих фахівців у своїй галузі, доктора Івана Підгірного, який, пригадайте, з вашої згоди оглянув рани під час допиту в поліції. Так-от, доктор Підгірний уважає, що ці рани виглядають як сліди від ударів вузьким гострим предметом, наприклад шпіцрутеном. Як ви можете пояснити слова доктора?

— Нігті моєї дружини довгі й гострі.

— Вам коли-небудь доводилося бачити шпіцрутен обвинувачуваного?

— Так.

— Ви бачили, як він бив ним інших?

— Так.

— Він бив ним своїх слуг?

— Так.

— Кого, наприклад?

— Кухарчука, покоївку, конюха...

— А вас він ніколи не бив?

— Ні.

— Ваша честь, — адвокат демонстративно відвернувся від допитуваного й театральним жестом поправив тогу, — я припускаю, що зізнання свідка, який прагне помотатися за знівечене шпіцрутеном обличчя, є доволі сумнівними. Мотиву помсти свідок не бажає підтвердити, керуючись особистою гідністю, такою помітною в його поведінці й поставі.

Потому, як адвокат заявив, що не має більше запитань, Станіслав Вйонцек зійшов з подіуму й сів на своєму місці в залі. На вилозі його піджака видніла пляма від спітнілої долоні.

Камердинер Станіслав Вйонцек народився в Козовій у Бережанському повіті в заможній селянській родині. Його батько, Казимир Вйонцек, був одним з небагатьох Письменних у своєму оточенні, а його основним читанням була Біблія. Він знав її напам’ять і постійно прищеплював своїм численним дітям біблійну мораль.

Навчання премудростей Святого письма відбувалося щонеділі після служби Божої й розпочиналася з того, що дітлахи хором декламували десять заповідей. Особливої ваги батько надавав заповіді «Шануй свого батька та матір свою», а також «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого». Казимир Вйонцек уважав, що решта заповідей стосується більш зрілого віку й не повинна цікавити його нащадків. Проте ці дві батько детально обговорював, ілюструючи їх прикладами з повсякденного життя Козової та околиць.

Старий Вйонцек був би, певне, добрим катехитом, якби не надмірна педантичність. Він вимагав від дітей безпомильного цитування Біблії, а у випадку якихось перекручень негайно сягав за шкіряний пасок, «дисципліну». Робив він це занадто часто, а помилки в наведених цитатах із жорстоким перебільшенням називав «брехнею». Через таку батьківську поведінку в малого Стася та його братів і сестер виробився наступний асоціативний процес: я збрехав, отже страждаю від паска.

Ця згадка про біль від батьківської «дисципліни» останнім часом переслідувала Станіслава Вйонцека постійно. Так було й зараз, коли він дивився на викликаного прокурором Едварда Попельського. Слухав його відповіді, проте не звертав на них уваги, ба більше, вони взагалі не долинали до його вух, у яких лунав батьківський крик: «Ти збрехав, що пан граф спершу прочитав твої нотатки, а потім наказав хлібним квасом пригостити втомлених прибульців, усе було навпаки, спершу напоїв спраглих, а потім читав. Ти збрехав, тому страждатимеш тепер!».

Тим часом Попельський почав чітко й докладно характеризувати обвинувачуваного.

Штайнбах, Людвіка: Свідок звинувачення на лаві підсудних. Справа графа Бекерського, у: Криза, Ігнацій (ред.): Встати, суд іде! Вибрані судові репортажі міжвоєнного двадцятиліття , Варшава: «Чительник», 1974, с. 197-203.

Едвард Попельський і цього разу виглядав так само елегантно й упевнено, як раніше. На його обличчі не було жодних слідів хвилювання чи відчаю, що могли б виникнути у свідка, котрий сам майже перетворився на обвинувачуваного і якого в залі суду офіційно звинуватили в неправдивих зізнаннях і вплутати в убивство невинної людини. Він чудово тримався. Скеля, не людина. Настрій Попельського пояснювався також тим, що його допитував прихильний до нього прокурор, який більше слухав, аніж ставив запитання.

А слухати справді було що. Давно мені не доводилося чути такої стислої й водночас докладної психологічної характеристики. Я б із задоволенням прочитала поліцейські рапорти Едварда Попельського. Якщо вони такі самі майстерні з літературної точки зору, як і його висловлювання, можна сміливо стверджувати, що він мав би бути не детективом чи філологом, а письменником.