Марек Краєвський - Числа Харона

— ...як приватний детектив, — розлючений, він ледь чув, що вона говорить. — Я хочу, щоб ви розслідували зникнення моєї хазяйки, літньої дами...

— Ніякий я не приватний детектив, — Попельський рвучко відвернувся від вікна. — Я не є тим, за кого ви мене вважаєте. Я більше не викладач, не поліцейський, а віднині — не реформатор латинської метрики. Мене не можна винайшли. Я ніхто. Ви говорите з повітрям. Застояним, затхлим і задушливим. Прощавайте!

Рената Шперлінг підійшла до Попельського й благально схопила його за руку.

— Не знаю, чим я вас образила, пане професоре, — прошепотіла вона, — але прошу мене вислухати! Лише ви можете допомогти! Мені загрожує велике нещастя! Ганьба!

Попельський різко вирвав у неї свою руку, знову сів за стіл і кивнув дівчині на стілець. Відчував, як пашить його обличчя й лисина. Увімкнув маленький вентилятор. По гладкій шкірі стікав за комір солоний струмочок.

— Будь ласка, — сухо мовив Попельський. — Скажіть нарешті, навіщо ви до мене прийшли. Алє говоріть якомога коротше, бо на мене чекає вечеря.

Дівчина несміливо сіла на краєчок стільця.

— Я живу в маєтку в Стратині, це Рогатинський повіт, — швидко заговорила вона. — Веду бухгалтерію маєтку графині й графа Бекерських. Власниця маєтку — літня пані, графиня Ганна Бекерська, а спадкоємцем є її син, граф, інженер Юзеф Бекерський. Два тижні тому моя хазяйка зникла, а граф заявив, що вона поїхала на води за кордон. Але це неправда, граф бреше! Я знаю це напевне! Моя господиня мені довіряла, і я неодмінно знала б про її плани. А вона нічого не сказала про цю поїздку... Крім того, граф бурхливо реагує, тобто, власне кажучи, грубо ображає мене, коли я намагаюся розпитати його про матір... Він жорстоко побив шпіцрутеном старого слугу Станіслава, коли той висловив сумнів щодо виїзду графині... Хотів його навіть звільнити, але за нього заступилася дружина... Тобто дружина Станіслава, пані Саломея, бо граф неодружений... Отже, пані Саломея... Вона була нянькою графа, і їй вдалося виблагати прощення для свого чоловіка...

— І ви хочете, щоб я знайшов начебто зниклу графиню Ганну Бекерську, яка виїхала на якийсь курорт за кордоном, бо вам здається, що це брехня, — Попельський перевів подих, як це нещодавно зробив професор Клапковський перед вирішальним нападом на нього, доповідача-невдаху, поганенького викладача, що насмілився ступити на заборонені терени науки. — Панно Ренато, перед тим, як озвучити мені ваше незвичайне замовлення, авжеж, дуже незвичайне, бо я повинен розшукувати матір усупереч бажанню сина, отже, перед тим, як висловити своє прохання, ви влаштовуєте мені справжній театр, хапаєте за руку, мало не плачете, розповідаєте, що вас можуть зганьбити... Чому ви хочете, аби графиню так швидко розшукали ще й готові за це заплатити? Про яку ганьбу взагалі йде мова?

— Про звичайну, про приниження, якого жінці може завдати чоловік, — голос Ренати затремтів. — Зараз незаміжній бухгалтерці надзвичайно важко знайти роботу, до того ж, мені нікому допомогти. Граф Бекерський про це чудово знає, і постійно докучає непристойними пропозиціями, погрожуючи, що звільнить. Він давно так поводиться, називає «жидюгою» й «старою дівою», прилюдно висуває різноманітні припущення, чому я, на його думку, не вийшла заміж. Досі за мене заступалася графиня. Зараз, коли її немає, я опинилася без захисту... Це дуже важлива справа, від цього залежить моя гідність! Ось, чому я прийшла до вас... Приїхала вчора, узяла відпустку, якої граф не хотів мені давати... Кричав, що я їду до Львова, щоб віддаватися розпусті... Це хвора людина, він вигадує такі речі, що я й вимовити не наважуся... Я не могла вас знайти, ви більше не мешкали там, куди я колись приходила на уроки, а сторож нічого не знає... Збиралася вже поїхати назад, була просто в розпачі... Але мене врятував випадок! Я проходжу повз університет, і що ж бачу? Афішу й оголошення про вашу доповідь! Проте зараз ви не хочете мені допомогти! Благаю вас, пане професоре! У мене небагато грошей, як для такого джентльмена, але я назбираю більше...

Рената розплакалася. Попельський дивився на її тендітні плечі, які здригалися від ридань, і змагався з почуттям жалю й співчуття. Вентилятор на столі обертався швидко. Едвард немовби відчував його пропелер у себе в грудях.

— Едварде, — кузина Леокадія стояла на порозі кабінету. — Я стукала, але ти, певне, не чув, — мовила вона німецькою, як завжди, коли хотіла приховати щось від Рити. — Що ж... нічого дивного, — глянула на Ренату, тоді знову на кузена. — Ми чекаємо на тебе з вечерею. Довго ще сидітиме в тебе ця твоя приятелька?