Марек Краєвський - Числа Харона

Довідавшись в університетській аудиторії, що в Ренати до нього невідкладне й важливе прохання, Попельський, з огляду на передбачувану поведінку Леокадії, почав умовляти дівчину розповісти йому про це в якій-небудь поблизькій кав’ярні.

Проте цю ідею вона відкинула, як і пропозицію вечірньої прогулянки Єзуїтським садом. Рената відмовилася, мотивуючи своє рішення тим, що незаміжній жінці не личить показуватися з мужчиною о такій пізній порі, тому, мовляв, вона про все розповість йому в університетському коридорі. Едвард неохоче погодився. Однак його поступка була марною, бо з будинку їх рішуче й нечемно вигнав сторож, котрий просто-таки знущався із прохань, а тоді погроз Попельського.

Nolentes volentes [19] Хоч-не-хоч (лат.). довелося їм пройти метрів сто й податися до помешкання Попельського на вулиці Крашевського, де на Ренату Шперлінг чекав холодний як сталь погляд кузини Леокадії.

Проте ці прикрощі зустріли її лише на початку відвідин, оскільки Едвард подбав, аби обмежити до мінімуму контакти панни Шперлінг зі своїми дамами, і запросив Ренату до кабінету, де вже за мить вона сиділа за чашкою чаю, знічена й занепокоєна.

Попельський полюбляв таку розгубленість у молодих жінок, підтримуючи в них відчуття невпевненості своїм упертим мовчанням. Наче старий котисько, він насолоджувався безпорадними спробами урвати незручну тишу, яку зараз порушували хіба що вигуки вуличного торговця за вікном. Немовби суворий екзаменатор, який не наштовхує на відповідь, Едвард не полегшував початку розмови й жадібно споглядав тріпотіння вій, тремтіння тендітних долонь, рум’янець, що вкривав ніжні щоки. Був готовим і до флірту, і до еротичного нападу.

— Не знаю, із чого почати, — дівчина втупилася в начищені черевички.

— Найкраще з того, що не має відношення до теми розмови, — Попельський висунув з піджака манжети сорочки, аби дівчина помітила золоті запонки. — Навіщо ви нотували на моїй лекції, адже ви expressis verbis [20] Чітко (лат.). дали мені зрозуміти, що зовсім не знаєтеся на цих проблемах?

— Не знаю, пане професоре, — відказала вона, несміливо піднімаючи очі. — Можливо, у мене залишилася така звичка відтоді, як ви були моїм учителем, а я записувала кожне ваше слово?

— Не називайте мене більше «паном професором», — попрохав він, усміхаючись. — Нині відбулася моя остання лекція...

Очі панни Шперлінг потемніли від гніву.

— Він такий підлий, отой вчений, який так на вас напався! — вигукнула вона, схопившись зі стільця. — Він анітрохи не мав рації. Я на цьому не знаюся, але так шепотілися студенти, що сиділи біля мене... Він навмисне вас збив з пантелику й принизив...

— Ви просто чарівна у своєму праведному гніві, — Попельський намагався тримати чашку так, щоб добре було видно його каблучку-печатку з мотивом лабіринту, вигравіруваному на чорному оніксі, — проте ще не народився той, кому вдалося б мене принизити! Крім того, люба панно Шперлінг, ця дрібна прикрість, якої я нині зазнав від професора Клапковського, вже забулася завдяки вашій присутності та нашій зустрічі. Навіть, якби мою доповідь вшанували оваціями, ваша поява на ній однаково була б для мене найбільшою втіхою...

Дівчина ледь усміхнулася.

— Дуже прошу вас, пане професоре, — дівчина дивилася йому просто в очі, — не звертайтеся до мене на прізвище. Воно мені не подобається, до того ж, його незручно вимовляти. Краще просто «Ренато»...

— Влучне мовне зауваження, — Попельський заговорив лагідним і ледь повчальним тоном. — Два приголосних поруч — це справді трохи занадто. Але я погоджуюся казати вам «Ренато», якщо ви більше не називатимете мене професором, бо я ним не є...

Запанувала незручна мовчанка, якою Попельський знову насолоджувався.

— Я прийшла до вас, — панна Шперлінг зашарілася, — бо ви єдина людина, яка може мені допомогти. Я заплачу за це. У мене є гроші, відкладені на чорну годину... Прохатиму вас, аби ви провели для мене розслідування...

Попельський закурив цигарку, підвівся й підійшов до вікна. Захряснув його. «Ось вам і метаморфоза, — подумав він, — панна Шперлінг із несміливої дівчинки перетворюється на впевнену даму, що має нахабство винаймати мене як першого-ліпшого візника! Наче носильника на вокзалі!». А він так перед нею викаблучувався! Який же він смішний! Лисий, з відвислим підборіддям... Йому сорок чотири роки й він стільки пережив: жахливу смерть батьків, численні приступи епілепсії, війну й смерть дружини після пологів. Своє сумління він заливав відрами горілки, віддавався розпусті й двічі лікувався від гонореї. А зараз, у розквіті чоловічої сили, перетворився на служника, якого просто винаймають! Як лакея чи водоноса! Як же низько він опинився: доктора Едварда Попельського звідусюди виганяють — з поліції його викинув тупий начальник, а з університетського коридора — звичайнісінький сторож! Доктор Едвард Попельський ладен танцювати заради кокетства цієї лялечки й кілька її дрібняків! Doctor philosophiae [21] Доктор філософських наук (лат.). — до ваших послуг!