Марек Краєвський - Числа Харона

— Бо за сорок хвилин, — Леокадія глянула спершу на годинника, а тоді до записника, з яким не розлучалася, — приходить останній учень, Артур Батлер. І ти повинен перекладати з ним Ксенофонта.

Попельський зціпив зуби так сильно, що аж м’язи засіпалися під шкірою. Витягнув з кишені злотого, старанно оглянув монету й знову сховав. Тоді взяв доньку за руку й вийшов до передпокою, мовчки оминаючи Леокадію й не дивлячись їй в очі. Дівчинка весело підстрибувала, схопившись за батькову долоню.

— Одягнися, маленька! — сказав Едвард. — Підемо купимо «юрашків»!

Леокадія мовчки дивилася на кузена.

Записник немовби приріс до її безвладно опущеної руки. У ньому видніли чітко занотовані години уроків і таблиця з підсумком щоденних витрат.

— Ти вже вигнав нині одного учня, — озвалася Леокадія німецькою, аби не зрозуміла Рита. — І не приймеш другого. Ми втратили аж п’ять злотих.

— Я поверну тобі вдвічі більше, — відповів Попельський тією ж мовою, витираючи пилюку із черевиків м’якою ганчіркою й уникаючи погляду кузини.

Вона дуже добре знала всі його порожні обіцянки й протягом останніх двох років наслухалася їх чимало. Леокадія багато очікувала від Едварда, але він не змінювався от уже десять років. Хіба що на гірше. Весь світ котився бозна-куди. Заощадження танули, зруйновані кризою люди викидалися з вікон готелю «Жорж», як-от нещодавно якийсь волинський землевласник, а мала Рита чимраз дужче ненавиділа тітку. І лише зелені Едвардові очі повсякчас випромінювали впертість.

— То що мені повідомити Артурові Батлеру, коли він прийде? — тихо запитала Леокадія.

— Люба моя, будь ласка, усім нашим учням скажи лише одне, — повільно вимовив Едвард, рішуче вдивляючись у її великі очі, — щоб вони користувалися милом та зубним порошком.

Начальникові Слідчого відділу Гієронімові Коцовському довірений нишпорка давно вже доповів, що підлеглі називають його Дарунком столиці. Своє прізвисько Коцовський сприйняв із надзвичайним спокоєм, розуміючи, що у Львові він людина чужа, до того ж із Варшави, а тому не може розраховувати на занадто теплий прийом. Львів’яни відзначалися незрозумілою йому галицькою, майже столичною самозакоханістю, проте, на щастя, ставилися до чужаків не із запеклою ненавистю, а з певним поблажливим розумінням. Це виявлялося не в зневазі чи агресії, а радше в тому, що кожного «нельвівського хлопця» вони сприймали зверхньо, постійно пояснюючи при цьому: «А в нас ві Львові...».

Якщо Коцовський міг вдати, що не помічає львівського патріотизму, то аж ніяк не міг погодитися, аби він вплинув на його професійні обов’язки. А саме це й сталося, коли він уперше з’явився на новому робочому місці. Щойно ступивши на поріг колишньої австрійської жандармерії, підінспектор зустрів свого першого донощика. До нового начальника підійшов певний працівник, покірно вклонився й прошепотів на вухо, що майбутні підлеглі сподівалися побачити на цій посаді не його, а декого з-поміж них. Тоді Коцовський почув прізвище суперника й відразу зненавидів його.

Людини із цим прізвищем не було серед тих, хто зараз наповнював кабінет начальника ароматним димом гарного тютюну. Присутні саме вислухали, як аспірант Вільгельм Заремба своїм гучним голосом прочитав рапорт із місця злочину й дивилися на сірий конверт із написом «Вельмишановному панові начальнику Гієронімові Коцовському», який підінспектор демонстративно поклав посеред столу.

— Гаразд, дякуємо панові аспіранту Зарембі, — адресат листа почухав долоню. — Перш ніж ми відкриємо цього конверта, — змінив він тему розмови й посунув конверт по столу, при цьому багатозначно глянувши на Івана Підгірного, — ми попросимо пана доктора поділитися своїми вагомими спостереженнями.

— Що ж, панове, — озвався Підгірний, якого анітрохи не вразила начальникова ввічливість, — почнемо від ідентифікації загиблої. Убиту звали Люба Байдакова, вік — шістдесят років, віросповідання римо-католицьке, мешкала на Левандівці по вулиці Шевченка. Я знав її особисто, оскільки вона була моєю пацієнткою, коли я практикував як лікар-венеролог. Отже, Люба Байдикова займалася ворожінням і пригадую, що винуватцем своєї хвороби назвала одного з клієнтів. Я усе це добре пам’ятаю, бо ж не щодня до тебе звертається пацієнтка-ворожка. Пані Байдикова ворожила з карт, бачила майбутнє в скляній кулі, а найцікавіше те, що вона складала навіть гороскопи...

Медик зупинився, аби закурити цигарку й утупився в начальницький диплом, котрий свідчив, що його власник зайняв перше місце в стрілецькому конкурсі для вищих чиновників поліції, який відбувся в Сарнах рівно рік тому.