Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Ніколи йому спати, — сердито сказав Габор і, зайшовши до кімнати, рушив до сплячого, — підводьтеся, пане Дмітров!..

З цими словами, він потягнув його за плече. Чоловік перевернувся на спину обличчям догори. Тієї ж миті і Габора, і жандарма дрібно затрясло. Одного з люті, а іншого зі страху. Замість Дмітрова на тапчані лежав непритомний лікар в одязі росіянина. Бідолаха черговий вже був готовий до того, що його пристрелять на місці, як пса, проте Габор тільки брудно його обізвав.

— Треба негайно дати телеграму до Львова. Це ти зможеш? — запитав він у жандарма.

Той з готовністю кивнув. Тоді Габор дістав з кишені блокнот і, видерши звідти чистий листок, швидко написав щось на ньому олівцем.

— Полковнику Редлю, — додав він, простягнувши йому записку, — мерщій.

О п'ятій ранку в Лемберзі на вулиці 29 Листопада крім Вістовича не було ані душі. Поліціянт про всяк випадок роззирнувся довкола і зайшов у подвір'я старої вілли, що ледве виднілась за густим полотном покинутого дрімучого саду. Піднявшись сходами до кам'яного ганку, він став навпроти дверей. Перш ніж постукати, Вістович натиснув на чималу бронзову ручку, і, як не дивно, двері виявились незамкненими.

Всередині було темно, і поліціянту довелося запалити сірник, щоб побачити хоча б щось далі свого носа. Втім, як тільки дрібний вогник замиготів у його руці, з горлянки Вістовича вирвався хриплуватий крик. Попереду нього осяявся чийсь давно неголений писок. Сірник упав додолу і одразу ж загас, а поліцейський потягнувся за пістолетом. Втім довкола знову нависла темрява, тож куди стріляти, він і так би не знав, тому вирішив залишити «браунінг» в кишені. Окрім того, Вістович прийшов сюди з миролюбними намірами.

— Пане Редль? — обережно запитав у темряви гість. — Полковнику?

У відповідь, хтось соковито прочистив горло.

— Ні, не Редль, — пролунало згодом.

Раптом блиснуло світло електричного ліхтаря і змусило Вістовича зажмуритись.

— Курва! В очі нащо? — вигукнув він.

— Даруйте, — вибачились з темряви, і світло сповзло поліцейському на сорочку, — що вам потрібно від полковника?

— Мене звати Адам Вістович, я заступник директора поліції, — про всяк випадок вирішив представитись гість.

— Я знаю, хто ви, — відповів невідомий, — я запитав, на біса вам Редль.

— Якщо знаєте хто я, то розумієте, що справа таємна, — огризнувся поліцейський.

— А оце вже цікаво...

Чути було, як клацнув замок у дверях, і хтось увімкнув загальне світло. Перед Вістовичем постали троє. Один, той, що мав неголене обличчя, стояв зовсім близько до нього. Це був невисокий лисуватий ЧОЛОВІК з допитливими живими очима. Інші двоє трималися дещо позаду. Напевно, був ще хтось позаду, але поліціянт вирішив не озиратись.

— Не турбуйтесь, пане Вістовичу, — несподівано примирливо звернувся до нього неголений, — все, що ви мені розповісте, піде вам тільки на користь. Натомість мовчання точно зашкодить.

— Чи можу я хоч би дізнатися, з ким маю справу? — якомога спокійніше запитав той, хоч було видно, що нерви от-от його підведуть.

— Звісно, але тоді шляху назад не буде, — попередив співрозмовник.

— У мене й так його немає, — відповів поліціянт, озирнувшись на замкнені двері. Біля них справді стояв ще один учасник цієї сцени. Вістович цілковито був у їхніх руках.

— Мене звати Максиміліан Ронге, — представився нарешті неголений, — я полковник Генштабу. Віднедавна очолюю Галицьку контррозвідку.

— Стривайте, але ж контррозвідку очолює полковник Редль, — не стримався Вістович, хоча краще було б промовчати.

— О, то ви добре знайомі, — криво посміхнувся Ронге, — я замінив пана Редля на цій посаді, але полковник про це ще не знає... Місяць тому він переїхав з цього будинку в інший, а я, тим часом, замешкав тут.

Ронге вирішив запалити цигарку.

— А тепер кажіть ви, пане Вістовичу, що за справа у вас до полковника Редля? — запитав він.

— Віднедавна я розслідую викрадення фамільного діаманту Габсбургів...

— Знаю, з Промислового музею, — перебив полковник.

— Саме так. А також убивство наглядача, Фелікса Проймана. Все відбулося за досить дивних обставин...

— Редль допомагав у розслідуванні? — знову перебив Ронге.

— Ні, але я маю підозру, що вбивство і викрадення спланувала «охранка». Поліція не може протистояти російській розвідці, тому я прийшов до полковника за допомогою, — пояснив Вістович.

— Вам слід було добре подумати, перш ніж розстрілювати тих агентів, — помовчавши, сказав полковник.