Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

Самковський кивнув.

— А по-друге, якщо Емма Штайнер справді працює на «охранку», то її навчили там таких речей, про які ми тут, в поліції, навіть уяви не маємо.

Шеф прочинив вікно, але прохолодніше в кабінеті не стало.

— В будь-якому випадку сьогодні ця справа проясниться до кінця. Гадаю, не пізніше вечора я знатиму все в подробицях, — додав Вістович.

— До речі, шефе, мої філери упіймали одного з москвофілів, що писали погрози на будинку пані Бейли, — згадав Самковський, — взяли якраз у той момент, коли він виводив фарбою напис «жидівська курва».

— Допитали?

— Аякже. Цей писака виявився ідейним ватажком цілої групи. Вимагає відпустити його. Мовляв, без доказів не маємо права тримати.

— Нехай ще посидить.

— Але він верещить, як вар'ят, і погрожує розбити собі голову, якщо не відпустимо.

— Значить, йому дуже потрібно вийти. Очевидно, якісь невідкладні справи, — промовив Вістович.

Самковський знизав плечима.

— Які невідкладні справи можуть бути в москвофіла і жидоненависника? — запитав шеф.

Комісар вже повільніше витер чоло, мовби боючись порушити порядок думок усередині.

— Беремо їх усіх? — обережно запитав він.

— Ні, в жодному разі, — наказав Вістович, — відпустіть його і накажіть філерам простежити, куди він так рветься. Як тільки дізнаєтесь, миттю дайте знати мені.

Телефон задзвонив, коли було вже за північ. Вістович, якому вдалося поспати якусь годину, миттю зірвав слухавку.

— Погулянка, дім сорок, — почув він голос Самковсього, — наш москвофіл щойно туди зайшов.

— Зараз буду! — відповів поліціянт і, перевіривши набої в своєму «браунінгу», кинувся з кімнати сходами у вітальню, а звідти вибіг на вулицю, де стояв поліційний «Roadster». Вскочивши в авто, він назвав поліцейському за кермом ту саму адресу, яку почув від Самковського, і водій миттю завів двигун.

Тільки коли вони рушили, Вістович згадав, що саме на Погулянку, 40 перебрався Редль, за словами полковника Ронге. Як несподівано замикалося це коло, і яка необачність з боку колишнього начальника галицької контррозвідки! Це ж треба призначити зустріч москвофілові у своєму будинку.

Вістович наказав зупинити авто біля брами Личаківського цвинтаря і далі вирушив пішки. Самковський чекав його в кінці вулиці Кохановського. Вілли Погулянки знаходились за кількасот метрів від них.

— Як наш москвофіл? — стишеним голосом запитав Вістович.

— Вже біля того будинку, — так само тихо відповів комісар, — але всередину не заходить. Видно, чекає на когось.

— Було б добре схопити їх на порозі. Якщо вони забарикадуються в тій віллі, ми до ранку їх не викуримо. Скільки тут наших філерів?

— Шестеро, — відповів Самковський.

— І нас двоє, разом восьмеро. Маємо впоратись.

Чоловіки обережно наблизились до будинку під номером сорок, і Вістович, щосили напруживши зір, розгледів у темряві одиноку постать за декілька кроків від вхідних дверей.

— Досі чекає, нам пощастило, — прошепотів комісар.

— Головне, щоб їх виявилось не більше, аніж нас, — відповів шеф.

Проте невдовзі з'явилася тільки ще одна тінь, яка стишено привіталась з москвофілом.

— Беремо засранців, — посміхнувшись, сказав Вістович.

За кілька хвилин обидва вже були в руках поліції. Самковський наблизився до «тіні».

— Доброго вечора, добродію, — іронічно привітався поліцейський, — дозвольте поцікавитись, хто ви є?

У відповідь той промовчав.

— Документи давай, курва, — розлютився комісар.

Упійманий стрепенувся від такого контрасту в спілкуванні і потягнувся рукою до кишені. Самковський схопив його за зап'ясток.

— Вашу зброю я дістану сам, — промовив він.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як дозволити витягнути зі своєї кишені «наган», а потім таки простягнути поліцейським паспорт. Розгорнувши складений вчетверо документ, Самковський одразу ж передав документ Вістовичу.

— Іван Дмітров, — поволі прочитав той, — ласкаво просимо до Лемберга. У вас була справа до полковника?

Росіянин вперто мовчав.

— Гаразд, запитаємо про це в самого пана Редля.

Дмітрова і вдруге спійманого москвофіла відтягли убік, а Вістович і комісар зайшли всередину вілли. Двері, на диво, виявились незачиненими, мовби хтось був навіть не проти їхнього візиту.

Полковник Редль сидів за столом у вітальні на другому поверсі. На столі перед ним лежав револьвер і диміла попільничка. Чоловік виглядав спокійним.

— Доброго вечора, панове, — першим привітався він.