Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Діамант, — проскиглив той, перехрестившись по-православному.

— Що «діамант»? — перепитав Габор.

— Нагорода, яку обіцяв консул. Камінь в мене в кишені, — розпачливо пояснив Дмітров.

— Падлюко, гадаєш, він замінить мені друга? — чоловік з болем глянув убік мертвого Лайоша.

— Ні, звісно, пробачте... Тоді я його викину...

— Я тобі «викину»! Давай сюди!

Росіянин дістав з кишені й обережно простягнув йому коштовність.

— Не збирався я тебе вбивати, — мовив Габор, — ти потрібен.

— Кому? — запитав той, зводячись, нарешті, на ноги.

— Побачиш.

— Ви з імперської контррозвідки?

— Ні, з товариства орнітологів, — єхидно відповів Габор.

Дмітров болісно взявся за голову. Це ж треба! Для такої справи найняти агента Evidenzbiiro.

— Дай сюди руки, — наказав Габор, дістаючи з-за поясу кайданки.

Росіянин слухняно простягнув йому обидві кисті. Втім той, подумавши, використав тільки одну, пристебнувши його до сидіння наскрізь прошитого кулями «Адлера», за яким ховався ще кілька хвилин тому.

Підібравши з землі його пістолет, Габор наблизився спершу до вбитого Лайоша, а потім до сербів. Найпевніше, тіла доведеться залишити тут, щоб уникнути клопотів... Слід тільки забрати усі документи.

Габор зметнув рукавом з сидіння осколки лобового скла і сів за кермо. Намацавши ключ запалювання, він обережно його повернув і затамував подих. «Адлер» заскреготів і одразу ж замовк, після чого залунала добірна угорська лайка. За хвилину Габор повторив спробу, але все закінчилось так само.

— Може пальне закінчилось? — припустив Дмітров.

Угорець презирливо хмикнув, але вирішив перевірити. Виявилось, що той був правий. Заливши бак, Габор повернувся за кермо, і знову спробував завести двигун. Цього разу йому вдалося.

Ввімкнувши фари, він розвернув авто і вивів його на широку дорогу, що вела до Унгвара. Неквапно подолавши досить незначну відстань, вони в'їхали до міста. Тут Габор орієнтувався значно краще. За чверть години він зупинив «Адлера» біля головного постерунку поліції. Заспаний черговий довго не міг збагнути, чого від нього хочуть, доки Габор не відвів його вбік і тихо, щоб не почув Дмітров, промовив кілька слів. Після цього той миттю збадьорився і побіг дзвонити шефові. Ще до настання світанку росіянин опинився в одиночній камері, без шнурівок, поясу і краватки, як того вимагав регулямін.

О сьомій годині його розбудив Габор. Чоловік був поголений і мав на собі нову сорочку.

— Як спалося, пане Дмітров? — лицемірно запитав він, знаючи вочевидь, що той не стулив повік.

— Чудово, — буркнув той.

— Як гадаєте, консул ще в небі чи вже приземлився?

— Думаю, ще в небі.

— А куди прямує той дирижабль? До Варшави?

Росіянин, змовчав.

— Хоча ні, стривайте, Ніколаєв говорив, що не хотів би повертатись в Росію. Отже... До Кракова? Ні, надто близько. До Берліна? Надто далеко... До Відня?

Знову була мовчанка.

— Я запитав, чорт забирай, до Відня чи ні? — гримнув угорець.

— До Відня, — підтвердив арештований і нервово захитався на стільці.

Габор посміхнувся і закурив.

— Продовжимо, — сказав він, видихаючи струмінь диму, — сербів ми повинні були спровадити до Лемберга. Для чого?

Росіянин до крові закусив губу і почав хитатися ще дужче.

— Я вам дещо поясню, пане Дмітров, — стишив голос угорець, але від того став ще зловісніший, — триває війна, і нам цінна кожна година, без перебільшення... Тому відповідайте, йоб вашу мать! Так ви, росіяни, говорите?!

З цими словами він загасив недопалок цигарки на його носі. Дмітров щосили закричав і раптом впав на підлогу, б'ючись в жахливих конвульсіях. Обличчя його налилося кров'ю, а на губах з'явилася бридка піна. Габор сердито сплюнув і кинувся йому на порятунок. «Це ж треба, — подумав він, — щоб єдиний свідок виявився епілептиком». Дмітрову одразу ж викликали лікаря.

Габор вийшов з кімнати і, запаливши нову цигарку, нервово вдихнув їдкий дим.

— Пильнуй його, — сказав він згодом черговому жандарму біля дверей, — я прогуляюсь...

Габор ледве дійшов до набережної, як отруйна міська спека погнала його назад до поліційного відділку. Щойно сховавшись від сонця, він витер чоло рукавом і найперше запитав, як справи в арештанта.

— Все гаразд, — запопадливо сказав жандарм, — спить.

Габор зазирнув до кімнати. Той справді лежав на тапчані обличчям до стіни.

— А лікар де?

— Пішов.

— Сказав щось наостанок?

— Ні, нічого. Мовчки вийшов.