Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— А де Міллер? — видихнув п'яний підприємець.

— В каюті, — трохи помовчавши, відповіла жінка.

— Що він там робить? — перепитав Шехтель.

— Сходіть і погляньте, — сказала Емма.

— Гаразд.

Директор поліції поволі вийшов із зали, мовби кожної миті готовий був послати до дідька цього Міллера і свою надмірну цікавість. Проте минуло не більше п'яти хвилин, як той повернувся блідий, наче смерть.

— Що сталося? — перепитали в нього одразу декілька чоловік.

— Він мертвий, — відповів Шехтель, виразно глянувши на Емму.

— Мертвий? — вжахнувся Шуленбург, — Але як? Що з ним сталося?

— Йому прострілили голову, — сказав поліцейський, — посеред лоба характерна дірка... Зрештою, запитайте про це в пані Штайнер. Гадаю, вона достеменно знає, що там відбулося.

— Щоб я пропав, коли чув постріл! — мовив Шталь.

— Пострілу справді не було, — погодились всі решта.

Пасажири «Саубхи» з острахом глянули на Емму. Чоловіки почали потроху відходити від неї, і вже за мить кожен волів триматися на відстані. Ніхто й гадки не мав, що робити далі, і жоден не наважився поставити їй прямого запитання.

Між тим почало сутеніти і от-от мала настати ніч. Слід було вирушати далі.

— Ось що, першим озвався Шталь, — нікому не буде краще, якщо ми й цю ніч провисимо над Карпатами. Прикро, що так сталося, я маю на увазі... випадок з паном Міллером, але... часи зараз такі. Словом, давайте забудемо про все і продовжимо нашу мандрівку.

— А що накажете робити з трупом? — втрутився капітан, — у Відні ви всі розійдетесь, а пан Міллер залишиться зі мною. Я, знаєте, проти такої компанії.

— Доктор Шойман минулої ночі, сам того не знаючи, мимоволі показав нам рішення цієї проблеми, — сказав. Шталь якимось приглушеним диявольським голосом, — тепер ми знаємо, куди можуть подітися небажані тіла...

— Що ви маєте на увазі? — перепитав доктор.

— Викинемо за борт цього мерзортника, — пояснив той, — він заслужив.

Незважаючи на те, що добровольці для такої справи знайшлися далеко не одразу, все ж о півночі тіло Міллера було викинуто в темну прірву ним же простреленого вікна. Слід було думати, що за декілька хвилин після цього воно вже мирно спочивало десь посеред Карпат...

Гнітючу мовчанку перервав тільки голос капітана, який наказав рушати до Відня.

Як і було домовлено, о півночі наступного дня Габор та Лайош прибули на острів Маргіт. Дмітров та консул також не запізнились. Щойно шахісти зійшли з човна на берег, як запримітили в темряві світло ліхтаря, а потім і дві сіруваті постаті. Вірні серби, вочевидь, також були десь неподалік і збиралися, як і минулого разу, пильно стежити за їхньою зустріччю.

Чоловіки наблизились один до одного і промовили навзаєм короткі привітання.

— Вдячний вам за пунктуальність, — сказав після цього Ніколаєв, — зізнатися, в нас небагато часу. До того ж поліція розпочала пошуки «острівного маніяка», про якого пишуть газети. Це завдає чималих клопотів. Шукатимуть довго, насамперед тому, що жодних маніяків тут немає.

В голосі консула відчувалося менше впевненості, аніж минулого разу. Угорці не відповіли, а тільки кивнули на знак згоди, що в цій історії головну роль зіграли журналісти з багатою уявою.

— Ось інструкції для прийому радіограми, — мовив Дмітров, простягаючи Габору запечатаний конверт, — сигнал надійде вранці о восьмій годині. Як ми говорили вчора, там будуть детальні координати місця посеред Карпат, під Унгваром. Щойно отримаєте їх, вирушаємо в дорогу. Зустрічаємось о десятій біля станції метро «Кодалі коронд».

— Як ви розумієте, панове, на той час ви вже повинні бути зібрані і готові вирушити в дорогу, — додав консул.

— В який спосіб ми дістанемось Унгвара? — запитав Габор.

— Поруч стоятимуть два автомобілі. Якщо захочете, можете кермувати тим, що поїде попереду, — відповів Ніколаєв, — за кермом другого буду я. Обожнюю цю справу.

Ще раз проговоривши план дій на ранок, чоловіки розійшлися.

О восьмій тридцять наступного дня Габор швидким кроком минув оперу і, перетнувши проспект Андраші, пройшов декілька провулків, опинившись на проспекті Ракоці, де зупинився біля телеграфного пункту. Телеграфіста на місці не було, і чоловік нервово постукав зігнутими пальцями по дерев'яному столі, за яким той мав би сидіти. Ніхто не озвався, тому Габор повторив свою дію. Нарешті з глибини кімнати виплив згорблений чоловічок.

— Телеграф з дев'ятої, — невдоволено сказав він.