Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

Як сильно захотілося доктору опинитися там, унизу. Одиноким мандрівцем, як колись замолоду, простувати гірською стежкою, вдихаючи лісове повітря і радіти всьому, що трапиться на шляху. Галявинам і полонинам, потічкам і водоспадам, загубленим колибам, де на цигарки у вівчарів можна виміняти смачну карпатську бринзу... Чому він не подався сюди, коли запрагнулось втекти з Лемберга? Тих грошей, що він заплатив Цахеру за місце на дирижаблі, вистачило б на чималий будинок зі слугами і кілька років безтурботного життя в цьому раю, що простягся під ними.

Здавалось, доктор зовсім забув, як ще вчора його тягнуло до рідного Відня. І що зі Львова він тікав від росіян... На щастя, ніхто тієї миті не нагадав Шойману, що життя у цих місцях украй важке. В будинках немає мармурових ванних кімнат, а по вулицях не їздять таксі й фіакри. Тут не влаштовують гучних прийомів у губернатора і затишних салонних посиденьок з фортеп'яно. Якби доктору про це нагадали, то він почувався б зовсім нещасним. Добре, що цього не сталося і приємні свіжі роздуми його дещо збадьорили.

— А як ви опинились в моїй каюті, пане Заклетський? — відірвавшись від споглядання краєвиду, запитав Шойман.

— Слід було наглянути за вами навіть після того, як ви заспокоїлись, докторе, — відповів той, — зголосився тільки я.

— Дякую, — мовив Шойман.

— Пусте.

— Як гадаєте, що мені робити далі? — після деякої паузи знову озвався доктор.

— Найперше, мабуть, вибачитись перед пані Танатович. Хоч, по-щирості, я впевнений, що вона про все забула, — сказав фотограф, — зрештою, стара навіть не усвідомлює, скільки втратила.

— Про що це ви? — не зрозумів доктор.

— Судіть самі, пане Шоймане, за місяць-два, може за рік вона й так помре. В найкращому випадку уві сні. На ранок її закоцюбілу дістануть з ліжка, обмиють, поплачуть і поховають. Як все тривіально! Не те що померти в польоті, як птаха, падаючи з вікна дирижаблю...

— Nicht lustig [9] Nicht lustig (нім.) — Не смішно. — буркнув Шойман.

Проте Заклетський таки пирснув зі сміху, але одразу ж заспокоївся.

— Даруйте, — поспіхом перепросив він, зрозумівши, що перегнув палицю, — після пані Танатович, гадаю, слід вибачитись перед капітаном...

— Словом, я мушу вибачатись перед всіма, — перебив Шойман.

— Як на мене, всі сприймуть це з гумором, от побачите, — підбадьорив його фотограф, підводячись з місця, — одягайтесь, а я підготую публіку. Все буде гаразд.

Заклетський мав рацію. Ніхто нічим не дорікнув доктору, незважаючи на те, що його нічні екзерсиси з пані Танатович усі, вочевидь, подумки засуджували.

Його зустріли з посмішкою, а капітан першим запитав, як він почувається, назвавши доктора при цьому «бешкетником». Складалося враження, що вночі Шойман просто утнув якусь невинну п'яну витівку, а не спричинився до того, що дирижабль прибуде до Відня на цілу добу пізніше.

— З ким не буває, — підморгнув йому Міллер, — хоч, зізнатися, ви нас дещо налякали, пане докторе.

— Ви також мене заспокоювали вночі? — через силу пожартував Шойман.

— О, так, — засміявся підприємець, — і, чесно кажучи, це було нелегко. Ви справжній Геркулес, скажу я вам!

Найбільше доктор боявся зустрітися поглядом з Домінікою. Проте, коли таки зустрівся, вона несподівано також йому посміхнулась і, наблизившись, тихо промовила:

— Вирішили мене звільнити від мого тягаря, пане Шоймане?

— Я... ні, зовсім... я... пробачте... — пролепетав він.

— Шкода, що не звільнили. Наступного разу таки виштовхайте її до дідька за вікно, — сказала Домініка зовсім пошепки, наблизившись ще ближче до нього.

Шойман з насолодою вдихнув її парфуми. Йому подумалось, що вчорашній вечір міг би закінчитись інакше. Скажімо, після танцю він провів би Домініку до її каюти, а потім, хтозна, чи не опинився б там з нею. Доктор мотнув похмільною головою, проганяючи хтиві думки. Чомусь саме з похмілля йому шалено хотілося жінку.

Втім, Ліновська, схоже, все зрозуміла. Таємниче усміхнувшись, вона запитала:

— Ви пам'ятаєте про мою бородавку, докторе?

Шоймана кинуло в жар. Він інстинктивно роззирнувся довкола, проте ніхто, крім нього, не почув цього питання.

— Не турбуйтесь, тільки ви знаєте, де вона в мене, — заспокоїла його Домініка.

— Так, пам'ятаю, — хриплувато відповів доктор.

— Несила терпіти до Відня, мусите глянути сьогодні.

— Сьогодні?

— Так, в моїй каюті. Я подам знак, чекайте...

З цими словами вона відійшла, глянувши наостанок йому увічі так, що доктор ледь не зомлів від пристрасті. Між тим пасажири знову взялися до розваг. Піаніст розпочав мазурку, кельнери заснували по палубі між присутніми, чоловіки затіяли гру в карти, а жінки завели безкінечні розмови про шалики і капелюшки. Словом, складалося враження, що затримка дирижаблю виявилась для них цілковитою дурницею, яка ніяк не вплинула на загальний настрій львівських втікачів. Або ж вони просто не дозволяли його зіпсувати перед прибуттям до Відня жодним обставинам.