Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Стара суко, ти жива! — закричав доктор, більше не дбаючи про те, що хтось їх помітить.

— Що ви там робите, чорт забирай?! — почувся голос капітана.

Він якраз обходив «Саубху», коли уздрів перед собою цю макабричну сцену. Шойман, відчуваючи, як очі вилазять йому на чоло, тепер вже робив тільки відчайдушні зусилля звільнитися. Він втягнув пані Танатович назад на судно і намагався відірвати від себе її несподівано сильні руки.

Що було далі, доктор не знав... Коли він вдруге розплющив очі, то помітив, що знову опинився у своїй каюті, на своєму ліжку. Над ним простягалася біло-блакитна стеля, а праворуч відчувалася чиясь присутність. Повернувши голову, доктор Шойман побачив Алекса Заклетського.

— Доброго ранку, докторе, — похмуро привітався той.

— Ранок? — здивовано перепитав Шойман.

З каютного вікна справді лилося сірувате світло.

— Ранок, — повторив фотограф.

— Отже, ми у Відні?

— Аж ніяк. Ми досі над Карпатами.

В голосі Заклетського відчувалась деяка ворожість.

— Чому ж ми досі над Карпатами? — обережно запитав Шойман.

— А ви хіба не знаєте? — криво усміхнувся фотограф, — через вас, докторе.

— Через мене?

— Спробуйте пригадати вчорашній вечір, а особливо ніч.

Спогади виринули з протверезілої пам'яті і змусили доктора застогнати, як від болю. Він згадав пані Танатович, згадав, як намагався викинути її мертве тіло за борт, і згадав, як вона раптом ожила, вп'явшись руками йому в горлянку. Але як це могло спричинити затримку дирижабля?

— Краще ви мені все розкажіть, — попросив доктор, сідаючи на ліжку.

— Спочатку попрошу принести нам чогось рятівного, — подобрішав Заклетський і, визирнувши за двері, замовив кельнеру дві філіжанки кави з коньяком.

— Як почувається пані Танатович? — з тривогою запитав Шойман.

— Жива, — коротко відповів фотограф.

Доктор зітхнув з полегшенням.

— Добре, що не доведеться відспівувати яку-небудь панночку, — тихо промовив він.

— Про що це ви? — не зрозумів Заклетський.

Шойман відмахнувся.

— Неважливо...

Щойно кельнер приніс каву і коньяк, Фелікс почав розповідь:

— Почнімо з того, що вчора, перебравши рислінгу, ви вдерлися до каюти пані Танатович, замість своєї...

— Не може бути!

— Може, — заперечив Заклетський, — ваша під номером 6, а вам запрагнулось відвідати каюту за номером 16. В ній якраз і подорожує наша пристаріла дама.

— Який жах... — доктор схопися за голову, — чому ж в каюті нікого не було?

— Бо в цей час пані Танатович вийшла за природньою потребою до вбиральні. А оскільки її мучать жорстокі закрепи, то вона просиділа там близько години, — пояснив фотограф.

Обидва відсьорбнули з філіжанок і трохи помовчали.

— Коли пасажирка повернулася, ви вже солодко спали в її ліжку, — продовжив Заклетський, — зір у неї поганенький, тому вона одразу вас не помітила. Пані Танатович почала роздягатися, щоб також вкластися спати, коли ж раптом...

— Годі, — перебив його Шойман, — далі я пам'ятаю.

Щоправда, він вирішив змовчати про те, як стара стрибнула йому на плечі і гарцювала на ньому, як молода вершниця на жеребцеві. Тепер це йому самому видавалося п'яною маячнею.

— Як скажете, — відповів фотограф, — то з якого моменту продовжити?

— З моменту біля вікна, — здавлено сказав доктор.

— Відтоді, як ви намагалися скинути пані Танатович з корабля?

— Так, відтоді.

— Що ж, стара опиралася, як могла, але ви б таки здійснили свій задум, якби не завадив капітан. Втім, навіть йому виявилося непросто вас приборкати. Ви кудись тікали, несучи стару перед собою, мов дитину, а вона зі страху тримала вас за шию. Довелося залучити решту команди та навіть деяких пасажирів. І навіть тоді впоратися з вами вдалося не одразу.

Нарешті, коли ви вгомонились, пані Танатович привели до тями, а команда повернулась на свої місця, виявилось, що ми безнадійно збилися з курсу. Доки вас втихомирювали, «Саубху» віднесло вітром на три десятки верст на північ. До Відня ми прибули б удень, а цього допустити не можна. Тому й зависли над Карпатами. На щастя, гори унизу безлюдні...

— А коли вирушимо далі? — запитав приголомшений доктор. — Що каже капітан?

— Вирушимо, як тільки настане ніч, — відповів йому Заклетський.

Шойман визирнув у вікно. Попри те, що почувався він жахливо, краєвид унизу вразив його своєю красою. Поміж гострими шпилями Карпатських Горган пропливали білосніжні хмари. Декотрі з них час від часу огортали «Саубху», і тоді краєвид зникав, змінюючись суцільною білою пеленою. Проте так тривало недовго. Вітер одразу ж їх розганяв, і знову перед очима мимовільного спостерігача з'являлось полотно хвойного оксамиту ялин та смерек і вишиті на ньому стрімкі сріблясті лінії безумних карпатських рік.