Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

О пів на дев'яту Вістович наказав двом комісарам, чиї особові справи він ретельно вивчав напередодні, якнайкраще озброїтись і вирушати з ним до Янівського цвинтаря. Ці двоє здавались йому надійними.

З боку жидівського цвинтаря на них вже чекав Самковський. Поруч з ним стояла продовгата чорна скриня, схожа на труну, на якій фарбою було написано «Отелло».

— Тут зброя? — запитав Вістович.

Самковський кивнув.

— А чому «Отелло»?

— Скриня з театру, — пояснив комісар, — в таких перевозять реквізит. Позичив, бо в поліції нічого підходящого не знайшов.

Заступник директора подивився на годинник.

— Година залишилась, — промовив він, — перевірте, чи ніхто за нами не стежить, і по місцях всі.

Всі, окрім Самковського, дисципліновано розійшлися. Вістович, мабуть, вперше спостерігав таку злагодженість дій своїх підлеглих. Куди й поділися зараз пропиті й ліниві поліціянти, яких не випхати було з кабінету. Невже тільки в таких справах львівська поліція може працювати як належить?

Заступник і комісар мовчки майже цілу годину смалили цигарки, сидячи на труні з написом «Отелло». Потроху спадали сутінки, але навіть о десятій, коли врешті з'явився Фірман з двома своїми помічниками, всі три постаті на тлі могил і надгробків було чудово видно.

Поліцейські підвелися і пожбурили недопалки за чиюсь родинну усипальню.

— Доброго вечора, панове, — привітався Фірман.

Шпигун знову приязно усміхався, і Вістовича вже починало нудити від його посмішки. Вони з Самковським буркнули щось у відповідь.

— Як справи? Як панство почувається? — лицемірно запитав Фірман.

Звісно, ніхто йому відповідати не збирався, та й він сам не чекав на відповідь. Діставши з кишені електричний ліхтар, Фірман утворив перед собою невелику світлову пляму і навів її на скриню. Навіть в темряві було помітно, як змінилася гримаса на його обличчі.

— Тваю мать! — вилаявся він замогильним голосом, — що це за жарти?

— Ніхто не жартує, пане Фірмане, — трохи здивовано сказав Вістович.

— Що це за напис на труні?

— Це не труна, а театральна скриня.

— А хто всередині?

Поліцейським почало здаватись, що російський шпигун трохи несповна розуму.

— Там нікого немає. В скрині лежить зброя, про яку ми домовлялись. Зрештою, зазирніть туди самі.

Фірман дістав пістолет і знаком наказав одному з підлеглих відкрити скриню. Той нахилився і підняв віко. Пляма світла ковзнула досередини, освітивши десяток старих гвинтівок.

Шпигун розсміявся.

— Даруйте мені, панове, — мовив Фірман, — часи зараз такі. Від будь-якої несподіванки чекаєш неприємностей. Але, бачу, ви людина слова, пане Вістовичу. Дозвольте запропонувати вам скромну оплату за сьогоднішній вчинок...

Фірман тицьнув йому декілька згорнутих банкнот.

— Цього вистачить хіба що моєму підлеглому, — відповів поліцейський, передаючи гроші Самковському.

— Он ви як, — здивувався Фірман, — скільки ж я буду винен вам?

— Мені потрібні не гроші, — Вістович намагався сказати це якомога твердіше, однак йому не вдалося, — під час вчорашньої розмови пан згадував про мою справу з діамантом Габсбургів...

— Ваша правда, — відповів той, — але, гадаю, буде справедливо, якщо сьогодні ми обмежимось тільки підказкою.

— Що ж, нехай буде так, — процідив крізь зуби Вістович.

— По-перше, цей діамант вже не у Львові...

Шпигун замовк на хвилину.

— Чудова новина. Оце і є ваша підказка? — скрививши усмішку, запитав поліцейський.

— Я сказав «по-перше», — нагадав той.

— А по-друге?

— А по друге, вбивця Проймана також за межами міста, — холоднокровно продовжив шпигун.

— Ви надзвичайно допомогли, пане Фірмане, — з їдкою іронією констатував поліцейський, — я, принісши вам усю зброю поліцейського управління, навряд чи заслуговую на таку щедру віддяку, чорт забирай.

— Для розумного детектива, пане Вістовичу, яким пан без сумніву є, це дуже важливі факти, — відповів Фірман..

Хвилину подумавши, той погодився.

— Так, це заощадить зусилля і час, — промовив поліцейський.

Фірману така відповідь, схоже, припала до душі.

— Отже, я в вас не помилився, — сказав він, — по щирості, ми також шукаємо цей діамант і вбивцю Проймана, але, на жаль, знаємо не все, хоч і багато. Проте, як бачите, готові з вами ділитися фактами, які нам відомі.

— І все ж, я волів би, щоб ці факти були більш значущими, — зауважив Вістович.

— Наступного разу так і буде, — пообіцяв шпигун, — якщо звісно виконаєте наступне завдання так само блискуче, як і це.