Богдан Коломійчук - Небо над Віднем

— Щось не надто важке і ризиковане, — відповів Фірман, — скажімо, ви знайдете собі двох-трьох надійних помічників і з їхньою допомогою передасте нам всю зброю з поліційного складу. Собі залишите тільки те, що при вас.

— Тобто ви хочете, щоб я фактично роззброїв львівську поліцію?

— Не зовсім. Я ж сказав, що при вас залишається деяка зброя.

Фірман, помітивши сумніви на обличчі поліцейського, мовби ненавмисне постукав пальцями по відкритому блокноті з виведеною на листку цифрою. Втім, Вістович мовчав, і він вирішив дістати наступного свого козиря:

— Як я сказав вище, пане Вістовичу, ми знаємо, що поліції зараз нелегко, — сказав Фірман, — а тут ще й ця бісова справа зі зникненням діаманта Габсбургів. Чи не так?

Йому знову вдалося вразити співрозмовника. Було видно, що Фірман почувається переможцем.

— Так от, пане заступнику, — продовжив той, не чекаючи відповіді, — як аванс можемо запропонувати розкриття цієї справи.

— Повернете діамант і вкажете на вбивцю Проймана? — не повірив Вістович.

— Приблизно так. А точніше, віддамо в ваші руки вбивцю і вкажемо, де діамант. Як бачите, співпрацюючи з нами, ви не псуєте відносини зі своїм керівництвом. Якраз навпаки.

Фірман відчув, Що влучив у ціль якнайкраще, тому більше не запитував про згоду, а одразу перейшов до справи:

— Завтра о десятій вечора чекатиму вас на Янівському цвинтарі. Завдання пам'ятаєте, потрібна зброя.

— Цвинтар великий, — мовив поліціянт, — де саме ви будете?

— Зі сторони жидівського кладовища, — уточнив той, — не запізнюйтесь.

З цими словами Фірман підвівся і, кивнувши на прощання, вийшов з кнайпи. Вістовичу не залишалося нічого іншого, як допити своє пиво і вчинити так само. Швидкими кроками він дістався до Дирекції поліції і найперше запитав у чергового.

— Пан директор ще тут?

Той заперечливо похитав головою.

— Не було від учора.

— Від учора? — здивувався Вістович.

— Так, бо вчора я також чергував і пана директора не бачив, — відповів він.

Вістович сердито вилаявся.

— А хто є?

— Тільки комісар Самковський.

— Ну хоч хтось, курва...

Він піднявся на другий поверх, де був їхній з Самковським кабінет. Той сидів за столом, на якому височіла гора паперів. Вістович пригадав, що сам звалив на нього справи усіх львівських москвофілів.

— І панові не спиться, шефе? — іронічно запитав комісар.

— Облиште все це гівно, Самковський, — заступник директора вказав нервовим жестом на папери.

Комісар з приємністю відірвався від роботи і навіть відсунувся на стільці подалі від столу. Ще з більшою приємністю він дістав з кишені портсигар і закурив. Робота остогидла йому настільки, що він навіть не запитував у шефа, чим спричинена така зміна його настрою. Адже ще вранці Вістович погрожував запхнути йому в дупу кожну не опрацьовану справу. Довелося сидіти допізна, щоб цих справ до наступного дня було якомога менше.

Вістович важко опустився на стілець і також закурив. Потроху кабінет наповнювався густим цигарковим димом, і невдовзі вони вже дивилися один на одного крізь синювату пелену.

— Завтра о десятій вечора будете мені потрібні, Самковський, — сказав шеф, — тому на роботу можете вийти пізніше. Маємо одну дещо... незвичайну справу.

— Nie ma sprawy, szefie [7] Nie та sprawy, szefie (польск.) — Немає проблем, шефе. , — як завжди в таких випадках відповів його колишній практикант.

Вістович вгледівся у його сутулувату худорляву постать. Самковський майже ніколи його не підводив. Але чи погодиться він на ризик тепер? Втім, такі часи, що вдієш... Люди не обирають епох. Епохи обирають людей.

— Мені потрібні особові справи всіх працівників Дирекції, — сказав Вістович, — від фельдфеблів до комісарів.

Самковський дістав з кишені ключа і поклав на стіл перед шефом. Комісар, до всього, відповідав і за поліційні кадри. Ключ від металевої шафи, в якій зберігались особові документи, він завжди носив при собі. В Дирекції цю шафу так і прозвали: «шафа Самковського».

— Скажіть черговому, щоб зварив мені кави, і можете йти додому, — наказав Вістович, запалюючи наступну цигарку.

Вони попрощались, і заступник залишився сам. Ночувати він збирався на роботі.

Наступного дня Вільгельм Шехтель, директор поліції, знову не з'явився. Стало також відомо про зникнення президента міста та ще декількох важливих осіб. Людей в поліції не вистачало, тож Вістович вирішив поки що цим не займатись. Хтозна, може найближчим часом президент та всі інші з'являться так само раптово, як і зникли.