Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

Звичайно, в цьому Вістович не помилився. В усіх кімнатах було мерзенно сиро, як у прусській в'язниці.

Не роздягаючись і не запалюючи світла, він всівся за свій стіл навпроти вікна, з якого виднілася площа перед Домініканським собором. По ній танцювала хуртовина, зриваючи з перехожих капелюхи, як вуличний вар'ят, і жбурляючи їх під стіни храму. Крізь сніг пробивалися два вуличних ліхтарі, тримаючись на місці, здавалося, з останніх сил.

Ще хвилину поспостерігавши за цим зимовим карнавалом, Вістович вийшов до сусідньої кімнати, звідки повернувся, тримаючи в руках пляшку «Baczewski», окраєць сухого хліба і банку паштету. Вмостившись знову на своє місце, він пригостив себе цим усім в тій самій послідовності і наостанок запалив останню прусську цигарку, яка в нього залишалася. Холод відступив, стало дещо тепліше, але натомість підкралася самотність. Комісар перехилив наступну чарку і відправив до рота ще один шмат хліба з паштетом. «Залишатися тут чи вийти ще кудись? — подумав він. — Може, хіба в тютюнову крамницю, але вона вже, мабуть, зачинена... Треба перевірити».

Вістович звівся з-за столу, лишивши на ньому залишки своєї вечері, і рушив до дверей. За хвилину він і сам притримував капелюх на крижаному вітрові посеред Домініканської площі.

Біля тютюнової крамниці вже стояв невисокого зросту худорлявий чоловік і марно намагався прочитати напис на дверях. Позаду нього, згорбившись від холоду, тупцювала якась жінка. Коли Вістович наблизився до них, ті озирнулись.

— Доброго вечора, — одразу ж привітався чоловік бездоганною німецькою, якою не говорили в Лемберзі.

Комісар відповів на привітання.

— Чи не скажете, що тут написано, шановний пане? — незнайомець тицьнув пальцем в табличку, що висіла на дверній ручці.

— Там написано: «Зачинено», — з жалем промовив Вістович.

— От бачите, докторе, я вам говорила, — озвалася жінка. — Ходімо, інакше застудитесь.

— Дідько, чому вони пишуть кирилицею? — роздратовано пробурчав чоловік.

— Тому, що власник крамниці русин, — відповів комісар.

— Так, але ж... Але ж, чорт забирай... Гаразд, даруйте... Гарного вечора! — незнайомець і його супутниця з цими словами подалися геть.

— Вам також! — побажав наостанок Вістович і поспішив на трамвайну зупинку.

Трамвай прибув за десять хвилин. Вістович дістався ним до Стрийського парку, а там подався темною алеєю і вийшов на вулиці Понінського. Тут знаходився добре знайомий будинок, проте комісар не мав певності, чи там йому зрадіють. Втім, якщо і був хтось у Львові, до кого йому б хотілося повернутись, то це тільки Бейла, жінка, яка там мешкала. «Лишень би не застати в неї іншого чоловіка, як минулого разу», — подумалось йому. Він пройшов через незачинену хвіртку в огорожі і, дещо повагавшись, натиснув на дзвінок.

Жіночий голос з-за дверей запитав, хто там.

— Це я, Рахеле, — назвав він служницю на ім'я. — Перекажи господині...

Потім дістав з кишені візитку і просунув її під двері.

— Одну хвилинку...

Втім минуло насправді хвилин десять. Врешті, зсередини хтось почав відмикати замка. Коли двері прочинились, комісар з подивом побачив замість служниці саму господиню. Бейла куталася в теплу накидку від холоду, що линув з-за його спини, і мовчки дивилася на гостя. Комісар привітався першим, але якимось сухим, не своїм голосом.

— Заходь, — замість відповіді сказала Бейла, уникаючи привітання, мовби востаннє вони бачились сьогодні вранці, а не кілька місяців тому.

Вістович ступив крок до передпокою і зачинив за собою двері. Всередині, на щастя, панував напівморок, який приховав вираз його обличчя. Чоловікові не хотілося, щоб вона бачила його розгубленість.

— Радію, що ти повернувся до Львова, — промовила господиня.

Її струнка постать була на відстані руки, і понад усе хотілося її торкнутись, проте Вістович стримався.

— Міста — це люди, яких тут хочеться зустріти. Ми повертаємось не до міст, а до людей... — мовив він, ненавидячи себе іще більше за ці непідвладні йому сентименти. — Львів для мене — це ти, Бейло.

Здавалося б, ніхто не говорить такого своїй коханці. Принаймні не він, брутальний і сильний чоловік, покликаний для найбруднішої і найнебезпечнішої роботи. Однак з Бейлою він завжди був такий: розгублений і беззахисний, як дитина.

— В тебе є хтось?.. — озвався він знову.

Йому здалося, що вона усміхнулась. А потім, склавши руки на грудях, прихилилась плечем до стіни.

— Тут нікого немає, окрім нас і Рахелі, — відповіла Бейла.