Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Але судячи з фото, крові справді небагато, — зауважив комісар.

— Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! — зірвався віденець. — Чи ви також будете шукати упиря?!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Штальман спробував заспокоїтись і знову закурив. Самковський зовсім забув про свою роботу і тільки розгублено поглядав то на одного, то на іншого.

— Словом, пора вирушати до Відня, — вже спокійнішим голосом сказав Штальман. — Я виконав ваше прохання, ми досить часу провели в Лемберзі. Чи не так, комісаре?

— Безперечно.

— Чудово. Отже, більше я не зловживатиму львівською гостинністю. Замовлю квитки на сьогоднішній нічний експрес...

— Чи можемо ми вирушити хоча б завтра? — запитав комісар.

— Ви знущаєтесь? — знову закипів Штальман. — Яка, в біса, причина?

— Звичайна бюрократія. Мені потрібно оформити відрядження.

Він глянув на Самковського, і той ствердно кивнув.

— Зробіть це сьогодні, — відрубав віденець. — Я досить узяв на себе ваших проблем. Поворушіть тепер і ви, своїм задом... Сьогодні ввечері вирушаємо, та й по всьому.

Штальман рвучко вийшов з кабінету, гримнувши дверима так, що зі стіни відколовся чималий шматок тиньки. Приголомшений Самковський вкотре звів на Вістовича здивований погляд. Ще ніколи він не бачив, аби хтось дозволяв собі в такий спосіб розмовляти з його шефом. Схоже, що в того настали зовсім не найкращі часи.

— Чи призначили вам уже зустріч з ув'язненим доктором? — запитав комісар, порушуючи незручну мовчанку.

Ад'юнкт заперечливо похитав головою.

— Шкода, чорт забирай... Що ж, піду збиратися в дорогу.

Вістович вийшов слідом за Штальманом, але двері, звісно ж, зачинив за собою обережніше.

В помешканні його нічого не змінилось: було сиро, повітря висіло важке від тютюнового диму, а суш замість обруса прикрашала пляшка недопитої горілки і крихти черствого хліба. Він з насолодою пригадав помешкання Бейли, де все було навпаки. Треба встигнути з нею попрощатись, бо невідомо, скільки часу він проведе у Відні.

— Тільки зустрілися, а вже прощатись, — вголос промовив він. — Сране життя...

Близько п'ятої задзеленчав телефонний апарат.

— Так, — буркнув Вістович, зірвавши з рогачки слухавку.

— Директор поліції Шехтель, — повідомила телефоністка, після чого почулося мерзенне клацання і шипіння.

Перечекавши ці звуки, комісар почув голос шефа:

— Вістовичу?

— Так, слухаю.

— Якого хріна ви не на службі?

— Даруйте... є обставина...

— Я нещодавно вас відновив на посаді! То якого, запитую, хріна ви вдома? Засуньте в дупу собі ту обставину!..

— Пробачте, пане директоре, — з потаємною радістю мовив комісар, сподіваючись, що знайшлася причина, через яку він затримається у Львові. І, як виявилося, не помилився.

— Негайно вирушайте на Коперніка, — наказав Шехтель. — Біля будівлі Дирекції пошти знайшли мертве тіло. Вбивство... Решту самі побачите.

— Буду за десять хвилин, — пообіцяв комісар і поклав слухавку.

Він і справді прибув туди, як і обіцяв. Вбитою виявилась молода жінка. Її оголений труп знайшли просто на хіднику. Поліцейські розганяли роззяв, намагаючись огородити місце злочину. Неподалік стояли Шехтель і Самковський, емоційно розмовляючи між собою. Комісар хутко підійшов до них.

— Гляньте, Вістовичу, — директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, — просто на дорозі... В людному місці... Я такого нахабства ще не бачив!

— Є свідки? — коротко запитав комісар. — Хтось щось бачив?

— Свідка жодного, — відповів збоку Самковський.

— Хто знайшов тіло?

— Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.

— Давно знайшли?

— Півгодини тому.

— Піднімайте на ноги всіх філерів, Самковський. Нехай прочешуть кожну місцину довкола. Перевіряти кожного, хто тільки викличе підозру. Також опитайте всіх у будинку Дирекції пошти і цих роззяв навколо, — мовив комісар.

Ад'юнкт кивнув і подався виконувати наказ. Вістович наблизився до вбитої. На вигляд їй було не більше тридцяти — тридцяти п'яти. Досить вродлива. На тілі виднілося чимало ножових поранень, і комісару одразу пригадався віденський маніяк. Можна було навіть подумати, що тут, у Львові, хтось вирішив його наслідувати.

— Що думаєте? — запитав Шехтель.

— Цей психопат хоче слави. Вбив десь цю бідолаху, а тіло викинув у людному місці... Причому, ввечері, а не посеред ночі, — відповів комісар.