Богдан Коломійчук - Візит доктора Фройда

За кілька хвилин двері прочинились і до кімнати зайшло двоє вчорашніх філерів, які його заарештували. Той, що був на ім'я Ганс, мав добрячий слід на обличчі. Обидва також курили, і кімната невдовзі наповнилась тютюновим димом.

— Wie geht es ihnen, Herr Vistovych? [13] Як почуваєтесь, пане Вістовичу? (нім.). — з брехливою турботою поцікавився не-Ганс.

— Danke, alles ist wunderbar, [14] Дякую, все чудово (нім.). — скрививши посмішку, відповів комісар.

— А от мій друг Ганс почувається препаскудно, — мовив поліцейський. — Вчора йому дісталось.

— Нехай прийме мої співчуття, — сказав Вістович.

— Хочу зазначити, що Ганс чемпіон з боксу серед тутешніх поліцейських, — продовжив той.

— Невже у вашій поліції самі старі хвойди?.. — не втримався від жарту комісар і відразу ж пожалкував.

Ображений боксер підскочив до нього і щосили зацідив своєму кривднику в зуби. Вістович спочатку звалився на стіл, а потім повільно сповз на підлогу.

— Падлюка... — прохрипів комісар, а потім на очі йому навис туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка.

Коли вона повернулась, комісар лежав на тому ж місці, але під голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руці. Склянка була порожньою. Очевидно, вміст її щойно виплеснули Вістовичу в обличчя. На чолі, щоках і шиї комісар відчував приємну вологу.

— Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львівська горілка, еге ж, пане Вістовичу? — пожартувала постать, і голос видався комісарові знайомим. — Давайте вашу руку, я допоможу підвестись.

Скориставшись допомогою, комісар звівся на ноги і кілька секунд намагався втримати рівновагу. Врешті, вирівнявшись, він з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-інспектора поліції Відня, з яким попрощався вчора ввечері.

— Кепсько з вами повелися, комісаре, — зазначив той, ставлячи склянку на стіл. — Ви тільки поганого не подумайте, загалом, Пруссія — чудовий край... І люди тут непогані. Хоч клімат сраний. Я, знаєте, полюбляю південніші місця.

Вістович пропустив його теревені повз вуха і важко сів на стілець.

— Відвідати мене вирішили? — буркнув він.

— Назвемо це так... Мені розповіли, що ви зчинили пожежу в помешканні, яке винаймали.

— Зовсім не я.

— Справді? А хто це підтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?

Комісар промовчав.

— А ще, скажу по секрету, вас підозрюють в тому, що ви російський шпиг.

Вістович стрепенувся.

— Я? Шпиг?

— Так, вам не почулося.

— Звідки така дурня?

— Ви зі східних рубежів Європи. До того ж русин... — розвів руками Штальман. — А ще навряд чи поясните, чим займалися останні декілька місяців тут, у Данциґу... Спробуйте мені заперечити.

Вістовичу пригадалися власні роздуми щодо «мертвих» справ у тутешній поліції, для яких він чудово б пасував у ролі цапа-відбувайла.

— А тепер послухайте мене, комісаре... Уважно, як тільки зможете... — Штальман раптом сперся руками на стіл і нахилився до нього так близько, що Вістович відчув запах його «Kölnisch Wasser». [15] «Кельнська вода» — одеколон. — Я досі можу витягнути вас із цієї дупи, тільки тепер мені це буде коштувати втричі дорожче. Втім, я це зроблю, але ви одразу вирушите зі мною до Відня, де негайно візьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирі...

Не чекаючи відповіді, Штальман відірвався від столу і рушив до дверей. Втім, чи міг Вістович відповісти інакше, аніж згодою? Адже він добре знав, що за шпигунство віднедавна вішають. Як в Австро-Угорщині, так і в Німеччині.

За квадранс до кімнати повернулися тюремні наглядачі і відвели його назад у камеру. Там комісару довелося пробути ще добу, а вранці наступного дня йому повідомили, що він може забиратися під три чорти.

Біля головної в'язничної брами вже стояла дорожка, звідки визирав Штальман. Тепер він виглядав дещо привітнішим.

— Сідайте хутчій, — запросив він комісара. — Гадаю, вам і самому хочеться якомога швидше покинути це місце.

— Зайве говорити, — відповів Вістович і сів на лавку поруч з віденцем.

— Weidengasse, 10, — назвав той адресу візникові, і вони рушили.

— Там невеличкий, але затишний готель, — пояснив він Вістовичу, — приведете себе до ладу і відпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.

— До Відня? — перепитав комісар.

— Звичайно, куди ж іще? Чи ви проти, чорт забирай?

— Ні, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.