Гюнтер Продель - Вбивці на борту

— Вармс! — закричав він. — Негайно накажіть цьому типові дати сигнал «SOS»! Інакше я заберу мотобот!

Вармс не встиг розтулити рота, коли раптом тривожно задзвенів телефон. Схвильований голос старшого механіка сповістив, що виникла загроза вибуху: вогонь підібрався до баків з пальним.

Почувши це, Еббот стрімголов кинувся вниз. Вармс бачив, як, розмахуючи пістолетом, він прокладав собі шлях у натовпі. За ним пробивалися два матроси, якийсь літній джентльмен у фраку, дама в вечірньому туалеті і дівчина в піжамі.

Алагна все ще стояв поруч із Вармсом і безпорадно бубонів:

— Сер, але це заборонено… Ви ж знаєте… Треба розшукати першого радиста… Я не знаю, що робити, сер… Може, мені самому дати «SOS»?

Але Вармс заперечливо похитав головою. В подібних випадках інструкція суворо вимагала дістати спочатку дозвіл компанії; власники ж компанії воліли не кликати на допомогу сторонні судна, щоб не сплачувати винагороди — особливо, якщо корабель перебував неподалік від берега. Тим-то Вармс, який звик сліпо підкорятися інструкції, ладен був ризикувати життям пасажирів і команди.

—Ідіть, Алагна, спробуйте зв'язатися з нашою радіостанцією. І негайно повідомте мене про результат.

Алагна кивнув і поплентався до радіорубки, що містилася поруч із бальним залом. В рубці було вже страшенно жарко, повно диму. Алагна обв'язав ніс і рот хусткою й узявся за ключ. Справжній служака, він вирішив загинути на своєму посту.

Рука автоматично вистукувала позивні радіостанції компанії, але вона мовчала: щоб заощадити гроші, боси скасували нічні чергування.

Сорок довгих хвилин вистукував Алагна виклик. Чому вони не відповідають? Чому? Де Роджерс? Він мав бути тут ще о 22-ій…

Щось штовхнуло Алагну в плече. Він озирнувся і побачив свого начальника, першого радиста Роджерса. Блідий, із скуйовдженим волоссям, він стояв, похитуючись — очевидно, п'яний. В руці тримав пістолет.

— Ти що там стукаєш? Ану, пусти мене!

Він хотів зіштовхнути Алагну з стільця, але той навалився грудьми на стіл і закричав:

— Капітан наказав викликати компанію! Я виконую наказ капітана!

— Він збожеволів, і ти разом з ним! — Роджерс вмить переключив рубильник з «прийому» на «передачу». — Давай «SOS», якщо не хочеш кулі!

І Алагна підкорився. «SOS… SOS… SOS…» — полинуло в ефір.

Але сигнал нещастя пролунав тільки тричі: від спеки раптом вибухнули батареї живлення. Сірчана кислота бризнула просто в обличчя Алагні, і він упав на підлогу. Лаючись, Роджерс підхопив свого непритомного підлеглого, витяг у коридор і кинув там, коло дверей рубки.

Очуняв Алагна від гострого болю. Насилу підвівшись, він, поточуючись, пішов, виставивши руки. Алагна не пам'ятав, як довго блукав коридорами. В одному з них він наштовхнувся на тіло людини в офіцерській уніформі. Лікар де Вітт. Мертвий, вірніше вбитий, бо в його скроні зяяла кривава рана.

Радист уже витрачав останні сили, коли двоє матросів підхопили його, винесли на палубу, кинули в човен. В шлюпці вже сиділи Вармс і Роджерс…

Один за одним проходили перед комісією свідки. Радисти Роджерс і Алагна, судновий інженер Еббот, другий помічник капітана Паттерсон, якому також пощастило врятуватися, інші члени команди, дехто з пасажирів. Всі вони розповідали про події тієї трагічної ночі. Але жоден з них не міг точно відповісти на головні питання: чи справді Вільмотта було отруєно? Чи лікаря де Вітта вбили, чи ж він сам заподіяв собі смерть? Як потрапила до шафи вогненебезпечна речовина? Хто вбив Кетлін Моррісон? Нарешті, скільки було злочинців на судні, чи пов'язані між собою смерть мільйонерки, капітана і лікаря?

Уважний читач, познайомившись з викладеними фактами, обов'язково дійде висновку: збіг випадковостей тут виключений, ідеться про заздалегідь продуманий та підготовлений жахливий злочин. Однак злочинця або злочинців він назвати не зможе. Справді, ним міг бути і Вармс, і Еббот, так само, як Роджерс і Паттерсон. А може, злочин вчинив отой невідомий в азбестовому костюмі, що першого ж дня піднявся на корабель в Есбері-Парку?

Не зуміла відповісти на ці запитання і комісія морського міністерства. Вірніше, не схотіла. Адже двоє членів, її входили до правління тієї самої компанії, якій належав «Моро Касл». Навряд чи в їх інтересах було доводити, що в команді одного з найкращих в Америці кораблів були грабіжники, вбивці, палії. Так само невигідно було б розкривати, що пожежа на судні виникла через необережність команди, що в загибелі багатьох людей винні офіцери — працівники компанії. Навіщо ж іще більше підривати престиж компанії і відбивати з людей охоту мандрувати морем на комфортабельних пароплавах-готелях?