Йозеф Несвадба: Таємниця Золотого Будди

— Але так мало… — наважилась Альбіна, яка все-таки була дочкою крамаря.

— Тепер твоя хата також коштує мало, — мовив Риссіг. — Якщо ти вирішила на користь Голана замість виховання в ліцеї, для чого ж я робитиму тобі подарунки.

Красл не відповідав. Від хвилювання він кусав собі губи. Не знав, що порадити. Буквально не знав.

Альбіна ще раз умочила перо, сіла до столу і обережно почала вимальовувати буквочку по буквочці, засмучена і зосереджена.

Ще й чорнило не висохло, як Риссіг буквально вирвав документ у неї з рук.

— За півгодини прийдуть мої люди. Цей будиночок буде зруйновано, — сказав він спокійно. Вчитель відчував щось недобре.

— Так діла не буде, — вийшов з крамнички Ярек Голан, руки в кишенях, на чолі крапельки поту, що виступили під час цієї напруженої сцени, взяти участі в якій він не міг із своєї схованки.

— Я нічого не чув, — сказав барон, — і не бачив. Слова свого не хочу порушувати.

— Але ж я мушу скласти речі, — сказала Альбіна.

— Яке там складання. Ви продали мені все разом з меблями. Маєте право лише на одяг. Ось воно підписано, — він помахав договором в неї перед очима. — А якщо візьмете щось звідси, я порушу справу про крадіжку. — І він кинув на стіл пачку грошей.

— Ні! — вигукнув Голан і раніше, ніж хтось встиг схаменутися, він підскочив до фабриканта, вихопив у того з рук папір і подер на шматки. Риссіг спробував йому в цьому перешкодити. Сили в них були майже рівні. Голан схопив барона за горло, розідравши при цьому йому піджак.

— Яреку! Ваша світлість!

— Голане! Пане фабриканте! — кричали вчитель і Альбінка, не наважуючись втрутитися в бійку.

— Якщо ти й не вбив Павлату, то моїх друзів точно, — хрипів Голан, хапаючись за ніж. Раптом Риссіг відкинув його до вікна. Альбіна скрикнула від переляку. Пролунав постріл. Ярек випустив ніж і схопився за праву руку. Фабрикант тільки засміявся і запнув свій піджак, який Голан розідрав йому від лацкана до кишені.

— Ви ще шкодуватимете. Усі шкодуватимете. — Барон повернувся і попрямував до дверей. Красл відчув, що тепер треба діяти. Він кинувся за ним, готовий навіть благати на колінах.

— Пане барон, зачекайте, прошу вас, — він ухопив фабриканта за полу аж біля самої карети, але кучер зіскочив долу з козел і оперіщив його ззаду по голові пужалном. Краслові заіскрило в очах, він відчув, що в його руках залишився шмат матерії з піджака барона. Але карета вже рушила. Риссіг поїхав.

— Що тут трапилось? — почувся цікавий голос бабки з вікна навпроти.

— Нічого. Нічого, — мовив учитель, пересилюючи втому і обмацуючи голову, а сам поспішив до світлиці. Там Альбіна промивала Голанові руку.

— Нічого страшного, — посміхнувся Ярек. — Куля пройшла м'ясом. І засіла отам у сволоку, як і тоді…

— Як і тоді? — повторив Красл і подивився на клапоть, відірваний ним від піджака барона. З поли піджака виблискував, сяяв жмут білявого волосся. Спочатку вчитель перелякався. Потім взяв волосся в руку. Це була перука. Білява перука як для сцени або маскараду.

— Треба зараз же тікати звідси, — сказав учитель. — Щохвилини сюди можуть з'явитись жандарми.

Отже, це був пан Вальтер. Ще й зараз у вухах лунали слова вдови Бреттшнайдер, що Вальтер, мовляв, не схожий був на графиню. Він був трохи вищий. Приблизно як пан барон… Авжеж, на зріст він був точнісінько такий, як барон, бо це буз він сам. Він і білявий був також, незвичайно і дивовижно білявий, точнісінько, як його перука. Чому його пані Бреттшнайдер не впізнала? Мабуть, прийшов надвечір, навмисно змінював голос, говорив з іноземним акцентом. Хотів знайти свої списки — Золотого Будду. Він скористався тим, що підозра впала на графиню, щоб завоювати довіру, щоб домогтися продажі Павлатового будиночка, де б він сам міг потім взятись за розшуки, коли вже всі його підлеглі виявились такими нездатними. Авжеж, якщо жоден з агентів не справдив його сподівань, не лишалося нічого іншого, як самому стати своїм власним агентом, так, як свого часу, рік тому, він уже практикував це в Ліберці.

Ходив серед народу переодягнений, як це робили колись добрі королі. Тільки він це робив не з метою допомоги. Отож, не втрутись у справу Голан, він своєї мети досяг би. А що він робитиме тепер?

Ці думки не давали спокою Краслу, коли сидів у робітничому сховищі в горах. Це було підземне приміщення, вкрите згори чагарником, неприступне з трьох боків. Тут переховувався Голан після своєї втечі з Бору. Тепер його поклали на збите з дощок ліжко. Альбіна піклується про нього. А Шой пішов до Ліберця покликати знайомого лікаря, який, кажуть, підтримує соціал-демократичні ідеї і який, мабуть, не відмовиться прийти до хворого. Голан міцно заснув. Напевно, зморила його втрата крові. Він був проти того, щоб кликати лікаря, був упевнений, що рана швидко загоїться і нічого з ним не станеться.