Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Чув я про Золотого Будду, — кинув він удовиці ущипливо. — Це книга про буддизм. Видав її Хунгердт торішньої осені в Лейпцігу, кажуть, вона пропала з бібліотеки пані Риссіг. Коштувала вона чотири гульдени.

— Але цей Вальтер обіцяв мені десять тисяч! — уперто повторювала ліберецька вдова. — А графиня Еренберг віддала б, мабуть, свій останній маєток…

— Найімовірніше обидві вони збираються стати буддистами, — сказав учитель і пішов до барона, який куняв у лісочку.

— Нікого? — прокинувся він, ледь зачув кроки. Учитель помітив у руці в нього пістолет.

— В кого це ви збираєтесь стріляти?

— Я мушу весь час бути при зброї. Мечі тут на кожному кроці загрожує небезпека. Хіба ви ще самі не пересвідчилися в цьому? — Фабрикант спокійно заховав пістолет. до кишені піджака. — Ні на кого не можу тут покластись.

Учитель присів біля нього на мох. Чути було, як співають птахи, зозулька кує, як шумить ліс. На перший погляд — мир і спокій. Кілька чоловік вийшло до лісу на прогулянку. Хто б міг подумати, що вони йдуть по кривавому сліду? Хто б міг подумати, що й птахи вбивають один одного, що круки за голоду викльовують зайцям очі, що дерева ростуть так високо тільки тому, щоб мати більше світла, ніж їх сусіди? Учитель роздумував про закони природи. Чи буде так вічно? В лісі, на полі і в селах та містах? Чи може людина взагалі погодитися з таким життям? Той вірш все-таки засів, мабуть, у нього в пам'яті. Але як не напружував він свою пам'ять, не міг точно його пригадати. Час минав, сонце давно вже повернуло з півдня, а барон чомусь ставав дедалі нетерплячішим. Вдовиця Бреттшнайдер на роздоріжжі спокійно присіла в рівчаку і почала їсти. Одна вона ні про що не забула. Взяла з собою яєчка і шматок сала. Вчитель раптом відчув страшний голод.

— Вина тільки в неї не вистачає, — зітхнув Риссіг. — І нам оскому набиває.

«Все-таки не марно я прогулявся, — подумав про себе Красл. — Принаймні побачив голодного фабриканта. А це нині справжня рідкість».

Приблизно годині о другій пополудні повернулася Риссігова карета. Всі вже начекалися досхочу. Фабрикант запропонував підвезти також пані Бреттшнайдер.

— Ну, де ж він подівся, оцей ваш чужинець із своїми десятьма тисячами? А мені щось здається, що він вам тільки приснився.

— Найімовірніше довідався, що ми нічого не знайшли, — сказав Красл.

— Яким це чудом? Він, напевно, прийде, — не втрачала надії пані Бреттшнайдерова. Всі троє спроквола йшли до карети, коли раптом з-за повороту з'явився вершник на вороному коні. Красл насамперед звернув увагу на його біляву чуприну. Риссіг за звичкою схопився за пістолет, пані Бреттшнайдер стисла свою сумку, і залишилися отак стояти втрьох посеред дороги. Вершник під'їхав до них і спритно зіскочив. Тільки тепер його впізнали.

— Графиня, — тільки й могла промовити вражена вдова.

— Ти? — Барон був здивований не менше.

— Я мушу тобі пояснити… Шукаю тебе по всій окрузі. У Танвальді я старосту підняла. — Графиня справді була красунею. Хоч під очима в неї вже з'явилися перші зморщечки, але фігура в неї й досі була пружна, міцна, ставна, риси обличчя правильні, наче в грецької богині. — Я мушу тобі пояснити…

— Пояснюй оцій тітці, яка чекає тебе вже кілька годин, дорога пані Вальтер. Де ж ти хотіла, вибач мені, дістати десять тисяч, біднице? Так ти, значить, надумала знищити мене?

Графиня удавала, наче нічого не розуміє.

— Не знайшли ми нічого, ваша світлість, — промовила вдовиця. Риссіг розсміявся.

— Тому що я нічого не втрачав. Руки в тебе короткі до мене, шляхетна пані. Вам я будь-коли зможу показати своє місце. І зруйную зовсім. За все це я знищу тебе, зрозуміла? Від розпачу в річку стрибнеш, дівко… — І, не говорячи більше ні слова, поспішив до карети. Потім згадав, що обіцяв ще декого підвезти, і покликав обох властолюбним жестом.

Графиня все ще стояла на роздоріжжі з непроникним, гордим обличчям, тримаючись за гриву вороного. У своє виправдання вона не сказала жодного слова. Не таким уявляв собі вчитель підступного злочинця.

— Ніколи не думала, що вона могла б переодягтися чоловіком, — почала пані Бреттшнайдер у кареті після тривалої паузи, під час якої не чути було нічого, крім стукоту копит. — Та, власне, і той Вальтер на неї несхожий. Він був трохи вищий. Приблизно такий, як пан барон. От волосся в нього було її. Але голос…

— Вона завжди співала альтом. Вміє і басом говорити. А щодо зросту, то вона могла високі каблуки собі набити. Хитрюща жінка, — Не були перші слова, що їх вимовив фабрикант. Він був страшенно схвильований. Без кінця смикав за краєчок своєї хусточки, здавалось ось-ось роздере її зовсім. — Такої зради я й не уявляв, справді, ні. Людина не може вірити навіть своїм близьким.