Йозеф Несвадба: Таємниця Золотого Будди

Красл вибрався на вулицю, не знаючи як. У кишені були гроші. Стільки грошей разом досі він ніколи ще не бачив. А попереду поїздка до Свагова, вперше в житті він побуває на могилі своїх батьків. До того ж цілий тиждень вільний. Ця перспектива його дуже тішила.

Та він, звичайно, не уявляв, що його чекає.

Свагов був схожий скоріше на місцевість, якою прошуміла війна, ніж на мирне гірське селище. Улани шаленіли на вулицях аж до півночі. Це були молоді хлопці з Угорщини. Вони не пропускали нагоди хильнути надвечір. Однаково, за харч платив Риссіг та навколишні фабриканти, які без солдатів почували б себе непевно. Тоді навіть було розроблено щось на зразок плану, за яким належало в кожному промисловому населеному пункті збудувати невеличку казарму. Зрозуміло, що план цей ніколи не був здійснений, оскільки ця витівка вимагала чималих коштів, а фабриканти ніколи щедрими не були. І все ж поки ще в їхніх вухах відлунювали погрози робітників, поки свіжою ще була в пам'яті багатотисячна демонстрація перед сваговською фабрикою, вони ладні були платити. Улани розташувалися в одному з фабричних цехів, а їсти ходили на кухню до Рисcira. Вони вартували біля входу на фабрику і перевіряли робітників, супроводжували директора і власника фабрики під час обходів. Казали навіть, що двоє з них ескортували карету старої пані Риссіг. Улани замінили у Свагові чеських солдатів, яких швиденько відкомандирували до Йозефова. Виявилося, що вони дуже легко знаходили спільну мову з дівчатами біля верстатів і з їх товаришами і тому справляли враження не дуже надійних.

Красл прибув до Свагова ввечері і з місцевих жителів не зустрів майже нікого. Всі сиділи дома, наче й досі сумували за покійними. Здавалось, усе село було в зажурі. Зупинився він у місцевому заїзді, нікого там не впізнав, і сам лишився невпізнаним. Дивного в цьому не було нічого, бо виїхав він із Свагова п'ятирічним хлопчиком. Фабрика з того часу розрослася, Риссіг звів два нових цехи, хоча кілька останніх років в текстильній промисловості була криза і багато фабрикантів збанкрутіли. Сам Свагов натомість мав убогий вигляд, вулиці не вибрукувані, будиночки облуплені, скрізь темрява. Лише перед фабрикою горіло кілька карбідних фонарів.

Тільки-но Красл сів вечеряти, як до нього прийшов місцевий староста. Він був захеканий і чимось переляканий.

— Якщо ви з газети, вашець, то краще б зібралися і їхали назад. Ніхто із сваговських з вами говорити не буде. Досить вже з нас тих сповідань. Клопоту з них потім не обберешся. Гаратицького старосту через одного віденського журналіста до суду потягли.

Красл запевнив його, що він не журналіст, показав свої документи і назвав кілька прізвищ своїх знайомих з дитинства.

— Що ви собі думаєте? Свагов за ці роки значно змінився. Людей сюди понаїхало з гір та з навколишнього краю сила-силенна. На цвинтарі можна, звичайно, подивитись, але чи знайдете ви там могилу своїх батьків, ручитися не можу. Голод зараз тут лютує. Позаторік навіть податки нічим було сплатити, то нам до кожного двору поставили солдата з конем, аж поки не продали насіння і не сплатили борг. Але ж чим потім мали сіяти? Ні в кого було позичити. Пан фабрикант Риссіг продавав зерно у себе на млині втричі дорожче, ніж деінде в країні, а в борг нікому не давав. Тільки не записуйте нічого. Гаратицького старосту на рік посадили через те, що пан барон Риссіг обмовив його…

Сказано це було з ненавистю. Красл замовив старості пива, той подякував. Вигляд старости був не кращий за інших мешканців Свагова. Пальто дране, штани залатані, на ногах якісь старі шкарбани. Впевнившись, що приїжджий не з газети, почав розповідати все.

— Робітників на фабриці обдурювали, обкрадали на штрафах. Не раз, бувало, прийде ткач за грошима, а йому кажуть, що він ще мусить доплачувати, зіпсував, мовляв, продукцію. Доплачувати, і це за цілий тиждень каторжної праці! Або ще й таке було. Скоротили робочий час до тринадцяти годин, але продукції треба виробити стільки ж. Виходить, робітники повинні бігати по цеху наввипередки, чи що? Багато чого, було, ще почуєте тут, як з нами барон поводився. Майстри били робітників, навіть тих малих десятирічних дітлахів, що їх прив'язували за ногу до машин… — Староста замовив собі ще одне пиво. — Так, нарешті, дійшло до страйку. Риссіг почав погрожувати, що закриє фабрику. Але ж тоді тисячі людей померли б з голоду. Робітники зібрались і пішли до Танвальда, де знаходяться інші фабрики пана барона, і притягли сюди всіх, прямо до брами. А там уже були війська, які викликав Риссіг. Робітники ні про що не думали, крім переговорів, дбали лише про свої права. А ті почали в них стріляти. Сімнадцять залпів було. Чоловік вісім убили, у багатьох ще й досі не загоїлися подряпини та рани від солдатських куль і багнетів. Розпустили чутки, що, мовляв, робітники хотіли вчинити опір солдатам. Але ж жодного жандарма чи солдата не вбито. А наші люди усі поранені або вбиті у спину…