Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Коли і кому ти казав?

- Я дзвонив вам по мобілці. Ганя чула… Ганусько! Ану йди сюди! Скажи: дзвонив я шефові позавчора?… Ні, це вже виходить поза-позавчора!

Але Гануська тільки плечиком знизала.

- А ще раз подзвонити ти не міг?

- Не міг. Там чомусь акумулятор сів. От же, розумієте, дивина: майже повен акумулятор був, тільки-но зарядив і раптом - дупель пусто!

- В голові у тебе “дупель пусто”! Ми його шукаємо-шукаємо, вже бо зна що думали: чи сам утопився, чи тебе втопили… Журналістів у селі, як бджіл на пасіці, не встигаємо відмахуватися. Строчать епопею “Гонгадзе- 2”. Та що журналісти! З ОБСЄ щодня дзвонять! Заграниця у вікна і двері лізе, ЦеВеКа раком поставили, а ти тут приватну камасутру розвів?

- Я зараз усе поясню…

Виявляється, Миколочку підвела його, так би мовити, сексуальність. Він, не знаючи броду, попхався у воду, себто, серед великоколодівське жіноцтво. Манька з Ганькою одразу взяли його на приціл.

У Великих Колодах Кульок свої можливості швидко вичерпав. Заніс до списку вважайте всіх жінок, котрі ще здатні повірити, що в них можна закохатися. А далі що? Довелося міняти тактику.

Того вечора Кульок повертався з військової частини, котра за лісом. Що він там робив? Уявіть собі, складав свої списки. Точніше, списка забезпечив йому прапорщик, одержавши в якості гонорару пляшку навіть не горілки, а хорошого коньяку. Невідомо, чи то власна розвідка донесла Кульку, що прапорщик саме цей напій відверто полюбляє, чи інтуїція спрацювала, але за якусь годину Микола мав список, як належить - з підписами, паспортними даними - який свідчив, що сотня, а то й більше солдатиків цієї частини палко бажають проголосувати саме за Миколиного кандидата. Звичайно, ані агітатор, ані прапорщик до паперів навіть не доторкнулися. Більше того - у солдатиків ніхто не питав, згодні вони, чи ні. Писарчуку завдання дали - і вперед! А самі спокійненько розпили ще одну пляшку коньяку, завбачливо прихоплену Кульком. Не знаю, скільки у цій фракції платять за кожного завербованого виборця. То, кажуть, найбільша партійна таємниця. Петя Гітлер, щоправда, щось там ляпав про п’ять гривень за душу, але навіть якби з кожного голосу агітатор поклав у кишеню лише гривню, все одно такий хід виправдовував усі витрати на коньяк. До речі, прапорщикові така комерція теж сподобалась, і він за два дні зліпив ще один список, щоби продати його Кулькові за ту ж ціну. Тоді його Петя Гітлер і запримітив.

А того вечора по дорозі Миколку перестріли, наче випадково, Манька з Ганькою. Запросили до себе на хутір, пригостили і поскаржилися, що єдина проблема, яка в нашому селі не вирішена - то це якраз сексуальна. Розімлілий Миколочка пообіцяв, що коли виграє його кандидат, саме з цією проблемою буде покінчено раз і назавжди, бо тільки його партія гарантує кожній українській жінці справного мужика.

- Хай живе вкраїнська жінка - з ким хоче, і як хоче! - підняв він гранчака з домашньою медовухою.

Капосна, скажу я вам, штука, ота медовуха. П’єш, п’єш, начебто все гаразд, а потім - бах! По ногах. Отож і Миколочка після третьої встати вже не зміг. Розлігся на дивані і повторював передвиборчу обіцянку про кожного справного мужика кожній українці.

- Доведи! - потягли з нього штани Манька з Ганькою.

- Що?

- Доведи, що у вашій партії є хоч один справний мужик - і ми проголосуємо за тебе.

Цілу ніч Миколочка доводив обом жінкам, що він “справний”. Вранці його нагодували, дали похмелитися.

- Ну, я пішов. Бо мої хвилюються, де я подівся.

- Куди? Нікуди ти не підеш. По-перше, ти ще вчора дзвонив по мобілці своєму шефові і попередив, мовляв, не хвилюйтеся, я веду агітацію на дальніх хуторах.

- Не пам’ятаю… Хоч убийте - не пам’ятаю.

- Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.

- Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?

- Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.

- Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?

- А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш - ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.

Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так - баки забили і вперед!

А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не здогадався. Бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати - теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити заряджений акумулятор нашим, видзвоненим - додумалася, тим більше, що обидві мобілки були одної моделі, чи то китайського, чи то корейського виробництва, з тої величезної партії, яку ще на початку “мобілізації” хтось із “диких бізнесменів” до України притяг. Тож Манька і прокрутила заміну, а потім хоч і поклала телефончик на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.