П’єр Сувестр - Порожня труна

— Все кінчено, — прошепотіла вона без особливих емоцій, бо очікувала на фатальний кінець щоразу, коли їй довіряли нову хвору.

Вона зразу ж навела порядок у палаті, пересунула в куток етажерку з уже непотрібними флаконами, швидко заправила ліжко, натягнула покривало на тіло старенької й вирушила до мадемуазель Данієль.

Саме цієї миті годинник пробив за чверть сьому, і Данієль зайшла до свого кабінету. Тільки-но вона побачила медсестру, як зразу ж збагнула, що сталося.

— Мабуть, хвора з двадцять восьмої палати померла? — запитала вона.

— Так, я прийшла вас про це сповістити.

Данієль сіла за своїм столиком.

— Зараз я складу доповідну панові професору. Яка була температура у хворої о десятій годині вечора?

— Трохи впала… 39,3.

— А пульс?

— Дуже нерівномірний. Від 60 до 120 ударів.

— Очевидно, операційний шок, — проголосила Данієль і запитала. — Вона дуже страждала під час агонії?

— Ні, — відповіла Жермен, — вона прийняла досить сильну дозу валер'янокислої солі.

Почувши таку відповідь, Данієль підскочила.

— Снодійне? — крикнула вона. — Ви дали їй снодійне?

Жермен збентежилася:

— Вона так страждала! Я зовсім не хотіла завдати їй шкоди, до того ж проконсультувалася з Фелісіте, що чергувала вночі, вона була тієї ж думки.

Мадемуазель Данієль була приголомшена.

— Бідолашна ви моя, це ж безумство, чистісіньке безумство… у цієї жінки було хворе серце, доктор ледве наважився її оперувати, а ви даєте їй снодійне.

І вона стала розпитувати докладніше:

— Яку дозу ви їй дали?

Пополотніла Жермен розказувала, як усе було. Мадемуазель Данієль піднесла руки догори:

— Це безумство… — Потім чітко промовила. — Ви ж її вбили.

Жермен похитнулася й упала на низенький ослін, що стояв біля стола старшої медсестри, й розридалася.

— Боже!.. Боже!.. Я не винна, якби я тільки знала… клянуся вам, що зробила це ненавмисне. Ох, це жахливо… не говоріть, що я винна…

Данієль, розчулена горем дівчини, втішала її:

— Не побивайтесь так, дитино моя, кожен може помилятися, це велика біда, велика біда, те, що сталося, але я мушу визнати… — Як жінка практична, вона виклала справу так: — Ви вчинили необачно, це факт; зараз уже нічого не повернеш… я намагатимусь, наскільки це можливо, не розголошувати сказане вами. Однак треба буде сказати правду панові професору.

— Він мене вижене, — обливалася слізьми Жермен.

— Ні, — заявила мадемуазель Данієль, — сумніваюся, а якщо наміриться, то я заступлюся за вас.

— Спасибі вам.

Данієль наказала:

— Повертайтеся до покійної, і щоб ніхто з хворих не дізнався, що вона померла. Ви ж знаєте, що ми твердимо: після операції тут ніхто не вмирає. Коли прийдуть родичі, ви їх приймете й подбаєте, аби вони не здіймали галасу. Робіть, як завжди робиться в подібних випадках. Ідіть і витріть сльози.

За кілька хвилин трохи втішена медсестра повернулася від мадемуазель Данієль до палати номер 28.

О п'ятій годині вечора хтось тихо постукав у двері. Жермен здригнулася.

— Так і є, — подумала вона, — це родичі.

Пополудні родичі прислали букети квітів, щоб поставити їх біля ліжка, на якому лежало тіло. Проте, консьєрж їх затримав, маючи щодо цього суворі інструкції. Вносити квіти до клініки було заборонено, щоб не тривожити живих пацієнтів. Померлих же зносили вночі по службових сходах, клали в труну в приміщенні, що містилося на задвірках клініки, й нишком вивозили, аби вони не ганьбили нездарну медицину.

Жермен сподівалася побачити чоловіка, що часто навідувався, розпитуючи про стан здоров'я старої перуанки, — її племінника Педро Коралеса, багатого паризького банкіра, брюнета з елегантною ходою, пальцями, обнизаними перснями, який чарував її звабливими манерами й вогниками в зіницях. Серце її забилося від хвилювання.

Яким же повинно бути його горе після втрати старенької тітоньки, єдиної родички, яку він мав?

Однак, стукав у двері не Педро Коралес, там з'явилася лиса голова лакея, що кинувши погляд на мертве тіло, бундючним і зневажливим тоном сповістив дівчині:

— Вас чекають у вітальні внизу. Племінник…

Він вийшов, грюкнувши дверима, а Жермен почала збиратися. Інстинктивно зазирнула в дзеркало, що висіло над туалетним столиком. Чарівним жестом поправила зачіску, розправила зборки блузи, затягнула шкіряний ремінець, що підкреслював її талію, оглянула свої рожеві нігті й надягнула маленьку мереживну шапочку, яка дуже їй пасувала.