П’єр Сувестр - Порожня труна

— Пане професор, — звернулася вона чітким і дзвінким голосом, ясним голосом розумної жінки, — будьте ласкаві, два слова щодо хворої з палати номер 28.

Професор мимоволі зробив жест, аби відсторонити її зі своєї дороги. Він насупив брови й сказав:

— Зараз, Данієль, зараз… Ви добре знаєте, що я повинен оперувати… Я спізнився, хвора вже, мабуть, з півгодини під хлороформом.

Мадемуазель Данієль наполягала:

— Лише на якусь мить, пане професор, у хворої з двадцять восьмої палати сьогодні вранці була висока температура.

— Скільки?

— 39,2.

Хірург насупився.

— Їй нічого не давали? Нічого не робили? Нічого рідкого? Ніяких напоїв?

— Ні, пане професор, дотримувалися абсолютної дієти, хіба що трошки розбавленого водою шампанського.

Поль Дроп нічого не відказав і, обійшовши Данієль, ступив на сходи, що вели на четвертий поверх, де була розташована операційна.

Він не звернув уваги на стривожений вираз старшої медсестри, яка з раннього ранку покладала всю свою надію на професора і, здавалося, вбачала в тому, що він утратив інтерес до хворої, визнання його безсилля.

Хірург не вернувся назад, але спинився й, пригладжуючи рукою свою розкішну шевелюру, яка вже почала виблискувати сріблом, запитав:

— Данієль, хвора з двадцять восьмої палати — це та іноземка, пані Конча Коралес із Перу?

Данієль, що вже рушила вниз, ураз обернулася.

— Так, пане професор.

І побачивши, що професор вагається, заблагала:

— Запевняю вас, випадок дуже складний, і якби ви приділили їй зо дві хвилини, лише дві хвилини, але зараз…

Обличчя старшої медсестри проясніло; професор зважився, він спустився на площадку і швидким нервовим кроком попростував по коридору.

Данієль відчинила перед ним двері, хірург зайшов до палати, яка тонула в напівтемряві. Вона була вся пофарбована білою емаллю; посередині стояло маленьке мідне ліжко, де на білих простирадлах лежала жінка, тіло якої випиналося під покривалом. Жовта, наче віск, голова, занурена в подушку, здавалася важкою, як у мертвої, очі були напівзаплющені, а з розтуленого рота вихоплювався хрипкий подих. Біля ліжка сиділа молоденька медсестра з приємним чистим обличчям і раз у раз промокала тоненькою батистовою серветкою великі краплі поту, що виступали на скронях у хворої.

Жінка на ліжку, сиве волосся якої було заплетено, наче у дівчини-пансіо-нерки, здавалася непритомною.

Професор звернувся до медсестри:

— Дайте-но мені температурний листок.

Та поспішно підвелася й подала розліновану картку, на якій був викреслений олівцем графік температури хворої.

Мадемуазель Данієль теж зайшла послухати, що скаже професор; вона вдивлялась у його очі, намагаючись щось прочитати на професійно незворушному обличчі лікаря. Потім перевела погляд на нещасну, на її опухле лице, запалі очі, мокрі скроні, й мимоволі порівняла її, змучену стражданням стару жінку, з гарною, сповненою молодості і здоров'я медсестрою, що чергувала в цій палаті.

Професор запитав:

— Коли її оперували?

— Позавчора, пане професор, ви самі…

— Атож, — сказав професор. — Апендицит у неї був чи що?

— Ні, пане професор, фіброма; хай пан професор пригадає, цю пацієнтку було прооперовано у п'ятницю вранці, о восьмій годині, тоді саме линула злива.

Молода медсестра, подаючи ці подробиці, зовсім не дивувалася, що лікар нічогісінько не пам'ятає про операцію, яку сам зробив хворій. Вона чудово знала: кожнісінький день після обіду або й уранці професор Поль Дроп робив чотири-п'ять операцій.

Професор неуважно глянув на свою принадну співрозмовницю.

— Спасибі, мадемуазель Жермен, за вашу інформацію. — І додав: — Тепер я все пригадую.

Він глянув на хвору, підійшов до неї, доторкнувся білими випещеними пальцями до зап'ястя старенької жінки й сказав:

— Сувора дієта. Дайте їй трішки хініну, розведеного мінеральною водою. Температуру треба збити. — І окинувши обох медсестер важким і суворим поглядом, прорік: — Щодо цього я цілком покладаюся на вас.

З цієї миті його думки були зайняті зовсім іншим. Як він сказав кілька хвилин тому, поверхом вище його чекала хвора, яку він мав оперувати і яка вже хвилин сорок мала бути під хлороформом чи принаймні ось-ось мала його прийняти.

Професор швидко піднявся на горішній поверх, цього разу його ніхто не потурбував. Там уже були асистенти, інтерни; він зайшов у сусідню з операційною кімнату, а тим часом співробітники, довідавшись про його прихід, поспішили до пацієнтки, що лежала в палаті поруч, і почали усипляти її хлороформом.