Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– То давай, – вирвалося в Ігоря.

– Дуже хочеться? Героєм – кортить? – Ярчук трошки посунувся вперед. – Мені – не дуже. Тільки вибору наша з тобою країна мені не лишила. Ось ти великий, старший брат, а не допетрав цього. Знаєш, чому? Бо війна. Був на війні? А я був, ясно тобі? Я був, і мені цього не хочеться!

Він накручував себе що далі, то більше, такий стан і така поведінка Князевичу теж були знайомі. Так, з легкої істерики, злочинець у його кабінеті робив перший крок до каяття. Ігор розумів, що зараз переживає хлопець і що ним рухає: не кожен дорослий досвідчений злочинець витримає довго, несучи тягар скоєного. Практично восьмеро з десяти вже на другий день утомлюються тримати це на собі та в собі, воліють навіть не покаятися – просто розказати комусь. Такі муки переживає викрадач коштовного діаманту: подібні речі крадуть не для того, щоб милуватися потай, а щоб хвалитися скарбом: володіння ним возвеличує власника.

– Політрук щодня пиздить про наш інтернаціональний обов’язок, але я там, за річкою, нікому й нічого не винен! – Уже звівшись на рівні, Ярчук і далі говорив, походжаючи туди-сюди й допомагаючи собі жестами. – У чому мій обов’язок? Ти знаєш, що таке зачистка? Про таке в газетах не пишуть, радіо не скаже, телек не передасть! А я сам ходив туди, сам, оцими ось руками розстріляв хлопчика в кишлаку! Знаєш, чому я це зробив? Бо перший раз, коли наш взвод виїхав на зачистку, я не зміг стріляти в старого, дід такий сидів, сива борода, в чалмі, навіть не дивився на мене! І я не зміг! Тоді ввечері, коли ми повернулися в казарму, «діди» мене судили. Печінка болить від самої згадки про суд, розумієш? Потім вони до ранку займалися зі мною стройовою підготовкою. По черзі. Спали по черзі, а я міряв кроками не плац – казарму. Впаду – хуярять носаками, хочеш жити – вставай та йди. Якщо наступного разу я знову покажу дошкульне місце і не виконаю наказу, не знищу поплічника духів, не відстою завоювання афганської квітневої революції – зі мною буде те саме. І я повірив, я застрелив хлопчика! Я випустив у нього весь ріжок, брате! Бо позаду, за спиною, за три кроки, стояв сержант Лопарьов і наставляв дуло на мене! Скільки наші в Афгані, півтора? Так я цього більше не хочу! Але туди регулярно постачають новобранців після учебок. Вони перелякані, і якщо треба, щоб вони стріляли, – я мушу стати таким, як сержант Лопарьов із міста Челябинська.

– І ти тому втік?

– Хіба цього мало? Під час якось чергової зачистки почали стріляти, в кишлаку виявилися духи. Думаю – шанс. Улаштував собі самостріл. Розчухали б скоро, але кілька днів у госпіталі в мене були. Звідти болта нарізав, допомогла одна хороша людина в білому халаті з цивілкою та грішми. Документів хрін, та головне – рухатися вперед, не зупинятися. Поки тебе в одному місці шукають, ти вже в іншому. Отак, брате.

– Чого ж додому поперся?

– Бо тут не шукали б! – Ярчук задоволено реготнув, знову примостився навпроти Ігоря, тепер уже присів на землю. – Так, для годиться. Але всерйоз ніхто не думав, що я попруся додому.

– Одначе тебе переховували тут. Не помилився я, оцінюючи Гайворон. Прикривали по всіх статтях. Чого ж Марія так прокололася?

– Не зрозумів…

– Вона сьогодні передала мені прохання про зустріч тут, в урочищі. Зустрів мене ти, дезертир Радянської армії, порушник присяги. Втік із зони бойових дій. Навряд чи вона діяла навмання, втемну. Значить, прекрасно знала про тебе, спілкувалася навіть.

– Але ж ти її нікому не здаси.

– Чого ти такий упевнений? Справді віриш у це? Слухай, не хочу тебе провокувати, та за таких розкладів тобі краще мене прибити. Напоїти мертвою водою, як інших. Це ж ти їх? Ти караєш? За друга, за кохану жінку… Лизгунова за що? Докупи?

Попри очікування Ярчук промовчав. У тиші знову заспівали пташки.

– Мовчиш? Добре, до цього ми ще повернемося. Тепер мене послухай. – Князевич умостився зручніше, мотузка не так впивалася в руки. – Кілька годин тому Марія Романів, добре знайома тобі, розказала про своє випадкове знайомство з таким собі солдатиком Колею більше як місяць тому. Так сталося, що на фото я цього Колю впізнав. Ні, я не знаю його особисто і ніколи не впізнаю. Він мертвий, скоро мати відбуде сорок днів. Знаєш, звідки він? Марії хвалився – з Києва. А сам із Таращі, Київська область. У Києві живе його рідний дядько, він раніше судимий, зараз працює двірником. Світ тісний, але навіть я часом дивуюся наскільки. Прізвище цього дядька, Колиного родича, – Горбик, але тобі воно все одно нічого не скаже. Бо Микола носив прізвище матері, по чоловікові воно – Уманець, і мама досі вважає, що її син загинув – де, як гадаєш? Не думай, сам скажу – в Демократичній республіці Афганістан, виконуючи інтернаціональний обов’язок. У неї був номер польової пошти, куди вона писала. Тільки я так собі міркую: в армійські тонкощі жінка не вникала, не намагалася розібратися, куди пише листи синові й куди там їх йому перенаправляють. Думаю, Марія, наша з тобою добра знайома, теж не сушила б собі цим голову. – Князевич перевів дух. – Тіло Миколи Уманця привезли вбитій горем матері у серпні. Можу точно назвати дату.