Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Альбом там, на столі, – почув підказку. – Скраю, на ньому ще підручники. Такий зелений, бачиш?

– Бачу, бачу.

Коли він повернувся з грубеньким альбомом у руці, Марія вже сиділа, натягуючи штани та тим самим даючи собі лад. Вона навіть спробувала поправити розкуйовджене волосся. Тепер на її тлі Ігор, далі лишаючись без штанів, мав зовсім недолугий вигляд. Чомусь раптом засоромившись, хоча кому-кому, а йому це не личило, особливо з огляду на ситуацію, Князевич пошукав і знайшов труси, підхопив свої брюки, випрані й навіть випрасувані, котрі якраз висіли на видному місці, на спинці стільця, повернувся туди, звідки вийшов, та вдягнувся. Коли повернувся, розстібуючи чужу сорочку і збираючись вдягнути так само дбайливо випраний джемпер, Марія саме перебирала фотографії, витрушені з червоної пачки з-під фотопаперу розміром дев’ять на дванадцять.

– Зірка сама не робить, віддає комусь там із роботи, той фотолюбитель – ховайся. Хлібом не годуй, дай зачинитися в темній кімнаті. Ось, знайшла.

Князевич кинув чужу сорочку на стілець, натягнув джемпер, що пахнув домашньою чистотою. Присівши поруч, глянув на фото. Спочатку – без жодного зацікавлення: просто продовжував невеличку гру, яку сам же затіяв.

Марія Романів, рідкісний кадр – молода сільська вчителька двадцяти трьох років усміхається.

Поруч парубок у єфрейторській формі. Богатиря, чи як тут кажуть – леґеня, не применшував навіть невеликий прямокутник фотокартки. Кашкет набакир, теж осміхається, навіть ширше за свою нову випадкову знайому. Груди випнув уперед: як же, ось тільки недавно здійснив геройський вчинок, мало не подвиг за мірками солдата, відпущеного у звільнення.

Зображення ледь розмите. Видно, фотограф узяв середній план, а потім, коли робилися знімки, попросив трошки збільшити, для крупності.

Пальці Ігоря раптом міцно стисли краєчок світлини.

Тіло мов струмом пронизало. Від кистей до плечей повиступали сироти – мозок на щось зреагував.

Князевич підніс фотографію ближче до очей.

Він уже бачив цього вояка. Зовсім не у військовій формі. І не так уже й давно.

Ігор не міг помилитися.

Надто близько тицьнули йому фото цього хлопця. Та й обставини, за яких це трапилося…

– Де він саме служить – не казав?

Тон змінився так раптово, що Марія мимоволі сахнулася, тоді поволі відсунулася.

– Щось сталося? Серйозне щось?

Навіть уявити важко – наскільки. Це треба ще в голову вкласти.

– Поки не знаю. Вибач, ти наштовхнула на ідею одну…

– Ага, забула. – Марія знову швидко почала замикатися. – Ви ж на роботі, товаришу слідчий. Я б навіть сказала – на службі.

Гарикатися з нею, навіть просто сперечатися чи намагатися в чомусь переконати Ігор цієї миті не бачив жодного сенсу. Рвучко підвівшись, поклав фото назад, хоча думка прихопити знімок із собою цвяхом сиділа в голові. Але це дасть Марії зайвий привід… Хоча навряд, вона просто не зрозуміє, це гірше. Нічого не сталося, краще поводитися таким чином. Термінові справи, хай думає, що хоче.

– Припини, Маріє. Я справді дещо згадав. Ми говорили, я міркував про своє. Ти ж нікуди найближчим часом не збираєшся?

– З такою ногою? – запитала в’їдливо. – Я буду вам ще нині потрібна, товаришу Князевич?

– Припини, сказав же тобі. Можливо, буде кілька запитань. Я ще повернуся. – І до чогось додав: – Не сумуй.

– Та вже якось буде. – Тепер, здається, Марія починала розуміти серйозність виниклої ситуації, суті якої не міг до кінця усвідомити й він сам.

– Чекай, буду. Поговоримо.

Виходячи, взув свої вичищені від багнюки туфлі.

Тугіше затягнув плащ, навіть підняв комір, знову без особливого успіху намагаючись повторити манеру Алена Делона. Гаманець на місці, гроші в ньому, час, нарешті, закурити.

Повністю занурений у власні думки, не помічаючи довкола нікого й нічого, Ігор купив у магазині пачку «Ватри», вийшов, спрагло закурив, навіть закашлявся від глибокої затяжки. Зробив кілька кроків у бік селищної ради.

Зупинився. Скурив цигарку в три глибокі затяги. Від недопалка тут же прикурив нову.

Той телефон, який зараз у кабінеті дільничного, йому не потрібен. По тому телефону краще не дзвонити туди, куди він збирався. Принаймні поки остаточно не з’ясує для себе факт, котрий ставить усі його вчорашні відкриття не просто з ніг на голову – робить їх непотрібними, помилковими, другорядними, потрібне підкреслити. Говорити з тим, кому він збирався телефонувати, Ігор також не хотів у присутності зайвих вух.