Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Ігор поніс її на руках у парадову кімнату. Опустив на застелену вибитим кудлатим ліжником канапу, рухався обережно, наче тримав порцеляну, боячись розбити й знову зробити боляче. Марія все ще дивилася на нього тим дивним поглядом, яким спостерігають за незрозумілими та кумедними рухами істот невідомої породи. Хай там як, Ігореві з певного часу стало все одно, ким його сприймають тут, за кого його має Марія – Марічка, Марійка! – він теж не зважав на те, що буде потім.

Руки ковзнули під її светрик, забрали з тіла чашечки ліфчику.

Лишивши светр задертим, Ігор торкнувся губами її живота, не зовсім плаского, ледь округлого, з невеличкими складочками животика, з якими всі його знайомі київські жінки ведуть постійну вперту й затяту боротьбу змолоду до серйозного віку, коли вже все давно ясно й нічого не вдіяти. Її руки лягли на його потилицю, ледь притискаючи, заохочуючи, і він пестив шкіру губами, сухими, спраглими, нетерплячими.

Руки взялися за краї зовсім не потрібних тепер штанів. Потягнули їх донизу, повільно, відкриваючи сантиметр за сантиметром округлі стегна та цнотливого кольору вузенькі трусики. Просто перед очима Ігоря з’явився ну зовсім уже не придатний до моменту вишитий малюнок: синя квіточка, схожа на волошку й ромашку одночасно, і напис поруч: «Tuesday» .

Князевич не надто дружив із іноземними мовами, та англійську в школі вивчав, а слово – зі шкільної програми.

Вівторок.

Так, сьогодні вівторок. Ранок вівторка, останнього вівторка цього дивного-дивного-дивного вересня.

Марія дозволила роздягнути себе лише знизу.

– Мені дуже соромно.

– Припини. То дурне.

– Ти не розумієш… Не зараз, так я просто жену сором. Клин клином, знаєш такий спосіб?

Ігор підвівся на лікті, глянув на неї. Марія лежала прямо, спустивши з канапи забиту і старанно замотану ліву ногу, праву зігнула в коліні. Говорила, дивлячись не на випадкового коханця, не на того, кому зовсім недавно, десяти хвилин не спливло, віддала себе всю стрімко й палко, нічого не імітуючи та не стримуючи криків. Очі вивчали стелю так, ніби на ній було щось таке, що треба уважно видивлятися. Говорила неголосно, рівно, навіть трошки монотонно.

У цьому вчувалося щось жертовне. Або – сповідальне. Служба дуже часто давала Князевичу змогу вислухувати зізнання, схожі як на сповідь, так і на офірування себе – людям, обставинам, нема різниці.

Хотілося курити. Але поки можна терпіти. Ігор не бажав руйнувати той крихкий місток довіри, що утворився, як він відчував, між ними тепер. Вчорашні плани бесіди з Марією Романів він не просто відсунув – засунув подалі, в далеку невидиму шухляду, без можливості скоро видобути їх звідтіля. Зараз йому не кортіло розмовляти з коханкою ні про що, хіба, як вона забажає, почитати одне одному вірші, тихо поспівати на два голоси, забути, хто він, а хто – вона. Дедалі гостріше Ігор відчував: Марія Романів уже до кінця життя ніколи й нічого не забуде.

Клин клином.

– Часто ти так… Вибач, коли…

– Ні, нормально. Ти маєш право знати, зрештою. Тепер ми не зовсім чужі.

– Це правда?

– А тобі хочеться так думати?

– Не сприйми за красиві слова…

Її долоня, не така м’яка, як у київських і загалом міських дівчат, але й не зовсім жорстка та змозолена, легенько пройшлася його обличчям, накрила губи.

– Тс-с-с.

– Ти чого? Чому?

– Дурнини не городи. Думаєш, жінкам не приємні красиві слова? Хочеш правду? Тобі ж, товаришу капітане, правду й тільки правду.

– Я не суддя. І взагалі, припини це… Капітан.

– Капітан, капітан, усміхнися. – Марія забрала руку. – Тобі, значить, можна брехати?

– Можна. Є сенс?

– Нема, – легко погодилася вона. – Значить, ось така правда: якби тоді… ну, розумієш, тоді , Боровчук спромігся сказати бодай одне красиве слово, навіть не щиро, просто аби потішити дівчину, я б не робила потім того, що накоїла собі. Тепер мене мати безпечно для мужчин.

– Я тебе вдарю, чуєш? Не стався так до себе, все буде добре.

– Усе – це що, Ігоре? Що для мене все? Навіть якщо я поїду звідси геть, поїду далеко, до Києва з тобою… Ти візьмеш мене з собою?

– Ти хочеш?

– Не знаю ще. Та навіть якщо схочу – це нічого не змінить у моєму житті. Мене зламали всередині. Я – вчитель, бачу перед собою щодня купу чужих дітей. Вони ростуть у мене на очах, а я розумію: мої власні діти ніколи не виростуть у мене перед очима, Ігоре. Я жінка, розумієш, це для мене над усе, найважливіше.